23

*Райнер*

На новорічний прийом до місцевого лорда Райнер йшов, як на каторгу.

Він ненавидів такі прийоми. За стільки років однакові, ті самі обличчя, ті самі розмови, ті самі лорди, що міряються землями, доньками й тим, у кого довший родовід. Колись він і сам грав у цю гру — холодно, вправно, як належить, а тепер воно викликало в нього лише втому, і відмовитись було не можна, він гостював у цьому місті інкогніто, але місцевий лорд якось пронюхав, що Райнер тут, і запрошення прийшло таке, що відмова стала б образою. А сваритися з місцевим, коли ти кілька тижнів нишпориш по його місту, — не з руки.

Тож Райнер одягнув що належить, чорний фрак, бездоганний, із тим клятим метеликом-краваткою, який він терпіти не міг, і поїхав. Орест супроводжував, незворушний, як завжди.

Прийом був саме такий, як Райнер і боявся. Велика зала, люстри, музика, лорди з дружинами, доньки на виданні, яких матусі вигулювали повз нього з удаваною випадковістю. Хтось уже пронюхав, що загадковий гість — лорд із сусідньої області, неодружений, при землях і золоті, і це робило його здобиччю номер один. Райнер відбивався холодною ввічливістю, кивав, де треба, цідив порожні слова й рахував хвилини до того, коли можна буде поїхати, не образивши господаря.

Він стояв біля колони з келихом, до якого не торкався, коли побачив її.

Не пару — ні. Молоду драконку, доньку котрогось із лордів, що нудьгувала біля сусідньої колони, відверто начхавши на весь прийом. Вона стояла, прихилившись до мармуру, і втупилась у телефон — гортала стрічку, як усі знуджені молоді створіння в усіх світах, де є телефони й нудьга.

Райнерові не було до неї діла. Він ковзнув би поглядом і відвернувся якби краєм ока не зачепив екран.

На екрані крутилося відео. Жіночі руки — тонкі, спритні — плели щось із гілок, шишок, стрічок. Зимовий вінок. Руки рухались швидко, впевнено, з тією красою, що буває тільки в роботі, яку люблять. А поверх відео, голос, теплий, низькуватий, з ледь чутною усмішкою, щось розповідав, як зробити такий самий, що з чим поєднувати, де брати матеріал дешевше.

Райнер не знав, що його спинило. Якоїсь причини не було — звичайне відео, яких у тих стрічках тисячі. Та він раптом завмер, не змігши відвести очей від чужого екрана за три кроки.

Руки. Голос. Щось у них було — щось, від чого дракон у грудях, який цілий вечір дрімав під нудьгою прийому, раптом підняв голову. Тихо. Насторожено. Принюхуючись до того, чого не можна понюхати через екран.

А тоді в кадрі майнуло обличчя. На мить — майстриня, мабуть, ненавмисне зачепила камеру, повернулась, поправляючи пасмо. Руде волосся. Веснянки. Сіро-зелені очі, що глянули просто в об'єктив і одразу відвели погляд, ніби їй незвично бути перед камерою.

Одна мить. Кадр змінився, знову пішли руки й вінок.

Але Райнерові цієї миті вистачило, щоб забути, як дихати.

Він не впізнав її — він її ніколи не бачив. І водночас упізнав усім тілом, до останньої жилки. Дракон усередині не загарчав навіть — він застогнав, рвонувся до того екрана так, що Райнер мусив ухопитися за колону, щоб не зрушити з місця, не вихопити той телефон із рук драконки, не закричати, хто це, де це, покажи ще раз!

— Мілорде? — тихо озвався Орест, помітивши, як змінилось його обличчя. — Що з вами?

— Та дівчина, — прохрипів Райнер, не зводячи очей з екрана, який уже показував щось інше. — З телефоном. Що вона дивиться. Що то було.

Орест глянув, не зрозумів.

— Якесь відео, мілорде. Рукоділля. А що…

— Це вона.— сказав Райнер.

І більше не став нічого пояснювати, бо й не зміг би. Він просто знав, знав що та руда дівчина з чужого екрана, з тонкими руками й теплим голосом, і є вона. Його пара. Та, яку він винюхував по всьому місту, ловив по перехрестях, упускав на ярмарках. Ось вона. У телефоні знудженої аристократки. За три кроки. І цілий світ.

Решту прийому Райнер не пам'ятав.

Він відбув його, як уві сні, — кивав, цідив слова, тиснув руки. А всередині билася одна думка, додому. До планшета. Знайти. Тепер у нього був не запах, що вивітрюється, не слід, що тане. У нього було обличчя. Голос. І те відео — десь там, у нескінченній стрічці, з якого все почалося.

Щойно пристойність дозволила, він поїхав.

У готельному номері Райнер навіть не перевдягнувся. Скинув фрак на крісло, рвонув той ненависний метелик-краватку, розстебнув комір і сів за планшет. Орест хотів був щось сказати, та Райнер кинув: «Іди спати. Я працюю». І Орест пішов, бо знав цей тон.

А Райнер почав шукати.

Це було не його ремесло — копирсатися в людських стрічках. Для цього він мав людей, що робили це за нього, але зараз він не довірив би цього нікому. Це було його місією.

Спершу він тицявся наосліп — забивав у пошук дурниці, «зимовий вінок», «руда відьма», «рукоділля». Сипалися тисячі. Він гортав, лютився, відкидав. Не те, не те, не те.

А потім спинився й змусив себе думати — холодно, як умів, як думав, коли продавлював торгові угоди й вираховував ходи супротивників на три кроки наперед. Він був лордом не за гарні очі, у нього був розум, гострий, як його ж кігті, то чому він шукає, як хлопчисько, наосліп?

Що він знає про неї? Вона плете вінки й килимки — ручну роботу. Веде сторінку — отже, має назву, якийсь підпис. Голос на відео казав про матеріал «дешевше» отже, вона не вельможна, вона з простих, рахує кожну монету. Працює сама, руками. Знімає так, щоб інші захотіли повторити, отже, не боїться конкуренції, або… або вона новачок, що бере не таємницями, а умінням.

Він почав звужувати. Не «вінок», а слова, які вона сама казала на відео, ті теплі, прості слова. Він пригадував її голос дослівно — дракон запам'ятав кожен звук і вбивав ті фрази в пошук.

І на третій годині ночі планшет видав йому сторінку.

«Магія рук».

Райнер завмер, дивлячись на екран. Просте ім'я. Скромна сторінка. Перше ж фото — той самий зимовий вінок, шишки й стрічки, тепле вечірнє світло. Він натиснув. І сторінка розгорнулась перед ним — уся, від першого допису до останнього.