22

Перший робочий вечір нового року в ресторані тихий.

Свята, гості сидять по домівках, доїдають те, що наготували, нікому не до ресторанів. Тож ми того вечора майже не працювали, так, кілька столиків. Назар вештався по кухні, щось ліниво шкварив для себе, Гринь із Левком протирали й без того чисті бокали, я перетирала виделки. Затишний, сонний вечір, коли робити особливо нічого, а додому ще рано.

Саме такий вечір я й чекала. Бо в моїй сумці лежали подарунки, і я хотіла віддати їх не в метушні, а отак спокійно, коли всі свої й нікуди не поспішають.

Я довго думала, що їм дарувати. І ще довше як саме. Навіть спершу за звичкою подумала, насную їм щось, наплету, тоді спинила себе.

Ні. Своїм я хотіла подарувати не свою роботу. Килимки й вінки — то мій хліб, я їх продаю. А цим людям я хотіла дати інше те, на що сама витратилась. Прийти в крамницю, вибрати найкраще, заплатити не торгуючись і подарувати просто так. Бо вперше в житті я могла собі це дозволити. І саме в цьому «можу» була вся сіль.

Тож кілька днів перед тим я ходила крамницями й вибирала. Кожному своє, з думкою, не абищо. І ось тепер усе це лежало в сумці, а я чекала слушної хвилини.

Почала з Гриня  бо до нього найпростіше було підступитись.

— Тримай. — я поклала перед ним згорток. — З новим роком.

Він витер руки, розгорнув і брови його полізли вгору.

— Кає, ти здуріла? — Він втупився в рукавиці. Гарні, шкіряні, на хутрі. — Це ж шкіра. Це ж скільки коштує?

— Не твоє діло, скільки. Міряй.

— Я не візьму. — Він відсунув згорток, аж образився по-справжньому. — Ти ж сама копійку до копійки на університет складаєш, на собі економиш, я ж бачу. А тут на мене таке. Забери. Серйозно кажу.

З упертими вмовляннями нічого не вдієш — це я знала. Тож я просто взяла рукавицю й сама натягла йому на руку, поки він кліпав.

— Слухай сюди, вухатий. Я цілу зиму дивлюся, як ти бігаєш із голими руками й сопеш, що зайці морозу не бояться. А сам руки під пахви ховаєш. Думаєш, не видно? Видно. І мені на це боляче дивитись. Тож або береш і перестаєш мене мучити цим видовищем, або я ображаюсь по-справжньому. Вибирай.

Гринь поворушив пальцями в рукавиці. Щось у його заячій морді здригнулось.

— Тепло, — сказав тихо. — Чорт. Справді тепло.

— Я ж кажу.

— Я віддам. Частинами, з зарплати.

— Спробуй тільки. Це подарунок, дурню. Подарунки не віддають.

Він засміявся й рукавиць більше не зняв — навіть бокали в них протирав, поки Назар не загарчав з кухні, що в рукавицях за посудом тільки телепні ходять.

Левко був інший. Тихий, замкнений напівдемон, його силою не візьмеш і жартом не проб'єш. До нього треба було по-іншому.

Я просто поклала книгу на стійку перед ним і відійшла перетирати виделки. Не люблю стояти над душею, коли людина розгортає подарунок, — це як зазирати в рот тому, хто їсть.

Краєм ока бачила, розгорнув. І завмер. Не гортав навіть — просто тримав, дивлячись на обкладинку. Ту саму книгу, про яку він колись, ще восени, обмовився, що страх як хоче, та все в бібліотеці бере, бо своя дорога.

— Звідки ти знала… — сказав він через хвилину. Не обертаючись.

— Ти сам якось сказав. Восени. Я запам'ятала.

— Я й забув, що казав.

— А я ні.

Він підвів очі. І дивився на мене так, ніби я дала йому не книгу, а щось значно більше.

— У мене такої дорогої книги ніколи не було. — сказав тихо. — Усе чужі. Здай у строк. А щоб своя, на полицю поставити…примітку яку зробити…— Не договорив. Погладив обкладинку долонею, обережно, як щось цінне.

Я відвернулась до виделок. Деякі речі легше пережити, коли на тебе не дивляться.

Пані Зося того вечора теж сиділа в нас як завжди, біля вікна, з кавою. Їй я понесла хустку — теплу, м'яку, темно-зелену. Бо стара відьма вічно куталась у якусь протерту до дірок, а нову собі не брала, «навіщо мені, старій, обновки».

Спершу вона насупилась мовляв, чого тринькаєшся, дівчино. А тоді розгорнула, помацала тканину, накинула на плечі і обличчя пом'якшало.

— Зелена, — сказала. — Мій улюблений колір. Звідки знаєш, що зелений мій?

— А ви ж уся зелена, пані Зосю. Трави, аптека, очі зеленкуваті. Який ще міг бути?

Вона закуталась тугіше, і в очах її блиснуло щось вологе.

— Хитра ти, дівчино. — пробурмотіла. — Наскрізь людей бачиш. Це або дар, або біда. А частіше і те, і те разом.

А наостанок лишився Назар. І ось тут я хвилювалась найбільше.

Бо як подарувати щось ведмедеві, який сам усіх обдаровує, а себе — нікому не дозволяє? Який на будь-яку доброту бурчить «я не з доброти, я з економії»? Я три дні над цим думала. А тоді згадала його ножі.

Я ж бачила, чим він ріже. Старі ножі, сточені до половини, з тріснутими колодками, латані-перелатані. Майстер, що годує ціле місто, орудував мало не уламками бо на себе шкода, бо «і старим ще можна». Знайома пісня. Я її все життя співала сама собі.

Тож я й купила йому ніж. Добрий, важкий, із гарної сталі, з колодкою, що сама лягала в руку. Витратила стільки, що рука над бляшанкою тремтіла. Але купила.

Дочекалась, поки гості розійдуться й хлопці підуть перевдягатись. Зайшла на кухню, поклала згорток на його стіл. Хотіла тихо втекти але він спіймав.

— Стій. Це що.

— Розгорніть — побачите.

Він витер руки об фартух. Розгорнув. І завмер.

Довго стояв, дивлячись. Не брав. Потім обережно, двома пальцями, узяв за колодку. Зважив у руці. Провів по лезу.

— Дорогий ніж, — сказав хрипко. — Дуже дорогий, дівчино. Майстровий. Таким різати одне задоволення.

— Тому й узяла. Ви ціле місто годуєте, а самі ріжете уламками. Так не годиться, дядьку Назаре. Майстер мусить мати добрий ніж. Ви ж мене самі цього вчили — майстрині працюють, майстриням платять. То ось вам. За все добре.

Ведмідь мовчав. Стискав ніж у лапі довго, так довго, що мені стало незручно.

А тоді відвернувся. Просто відвернувся до плити, спиною до мене, і не обертався.