21

Останній день старого року я зустріла на ногах із п'ятої ранку.

Це була, мабуть, найдивніша різниця між двома моїми життями. У першому житті я теж вставала вдосвіта тридцять першого, тільки тоді мене піднімав страх не встигнути — стіл, салати, прибирання, гості чоловіка, які прийдуть і оцінять. А тепер мене піднімало інше. Просте, тихе передчуття свята, яке нарешті буде моїм.

Зранку я розвезла останні замовлення. Артіль свою я відпустила ще напередодні — кожній віддала чесно зароблене, та ще й доклала зверху по невеликому гостинцю. Бабусі розчулились, я дивилась на них і думала, ось вам і артіль, зібрались крутити вінки заради підробітку, а вийшла мало не родина.

— Ти ж сама не сиди в свято, дитино, — наказувала Мирослава, ідучи. — Прийдеш до мене, чуєш? Я голубці зроблю. Чого тобі самій куняти.

— Прийду, — пообіцяла я. — Тільки спершу справи дороблю.

Справи я доробила до обіду. А далі в мене був по-справжньому вільний вечір — уперше за весь грудень. І я вирішила витратити його на себе.

Спершу — на ринок, по святкове. Не для гостей, не для столу на двадцять персон. Для себе одної. Я ходила рядами й брала те, що люблю,мандарини (цілу торбу), щось смачне до чаю, шматок гарної риби, пляшечку чогось солодкого, грайливого — не для компанії, а просто пригубити в новорічну ніч. Дрібний перелік дрібних радощів.

На ринку було людно, гамірно, пахло рибою, спеціями й хвоєю — звична передсвяткова штовханина, у якій кожен поспішав ухопити останнє до свята. Я вибрала рибу, поторгувалась трохи, розрахувалась і рушила до виходу, навантажена торбами. За чверть години вже забула і про ринок, і про штовханину — голова була зайнята приємнішим, як проведу вечір.

Я йшла собі додому, задоволена, прикидаючи, з чого почну.

А вечір вийшов саме такий, як я хотіла. Тихий і тільки мій.

Я повернулась до себе, прибрала, навела лад.

Довго приймала душ нікуди не поспішаючи.

Одягла ту саму ситцеву сукню в квіточку, що купила колись просто так, для себе. Розпустила косу — волосся хвилями лягло по плечах, руде, густе, і я в дзеркалі знов здивувалась, яка я тепер. Молода. Жива.

Тоді пішла до Мирослави на голубці, як обіцяла. Ми сиділи вдвох, дві самотні жінки — одна стара, одна з вигляду молода, — їли голубці, пили солодке, згадували... ну, кожна своє. Мирослава — покійного чоловіка, дітей, що роз'їхались. Я — обережно, краєм, не називаючи, бо ж не розкажеш правди, — своє давнє, далеке, тепле й болюче водночас.

А опівночі, коли над містом ударили дзвони й небо розцвіло вогнями святкового салюту, я стояла біля Мирославиного вікна з келихом в руці й дивилась, як два місяці тонуть у кольорових спалахах.

І вперше за дуже довгий час загадала бажання.

Не «щоб усі були здорові», не «щоб усім було добре» як загадувала колись. А своє. Особисте. Просте щоб і далі отак, щоб моє життя лишалось моїм, щоб руки не втомлювались, мрія збувалась, а навколо були ті, хто пхає тобі тарілку, коли бачить, що ти голодна.

Більше я нічого не просила. Бо вперше за два життя мені й так було добре.

Я допила, обійняла Мирославу, побажала їй щастя в новому році й пішла додому, легка на душі, і щаслива.

Старий рік закінчився. Найважчий і найкращий рік мого життя — той, у якому я померла й народилася заново.

Новий рік починався. І я зустрічала у своєму домі, зі своєю справою, своєю мрією і своїми людьми, далі  тільки весна, університет, спокійна робота, тихе своє життя.

***

*Райнер*

Новий рік Райнер зустрів біля вікна готельного номера, з келихом, до якого так і не торкнувся.

Унизу гуляло місто. Салют, дзвони, регіт, музика — чужа радість, до якої йому не було діла. Він дивився на два місяці, що тонули в кольорових спалахах, і думав про те, що сьогодні знов її проґавив.

Ринок. Він був певен, що цього разу впіймає. Ходив по рядах, питав про відьму, йшов на слабке відлуння її сліду і знов прогавив. Густий ринковий дух збив усе, а коли він дійшов до рибного рядка, де слід був найясніший, продавчиня тільки плечима знизала, руда якась була, рибу брала, пішла, куди, а хто ж її зна.

— Новий рік, мілорде, — обережно сказав Орест, з'явившись у дверях. — Може, бодай у свято дозволите собі перепочити? Місто гуляє. Завтра почнемо знов, на свіжу голову.

— Знаєш, скільки в мене таких «завтра» було за пів року? — не обертаючись, спитав Райнер.

Орест змовчав.

— Я загадав одне й те саме бажання, — сказав Райнер тихо, дивлячись на салют. — Перший раз за всі роки узагалі щось загадав. Дурість, як на лорда. Та однаково загадав. — Він нарешті пригубив келих. — Щоб у новому році я нарешті побачив її обличчя. Просто побачив. Більшого не прошу. Триста років нічого не просив у долі, а тут стою, як хлопчисько, і прошу одного, дай мені глянути їй в очі.

— Побачите, мілорде, — сказав Орест. І цього разу в його голосі не було звичної обережності — було щось схоже на віру. — Ми йдемо правильним шляхом. Це лише питання часу.

Райнер дивився на місто.

Десь там унизу, серед тисяч вогнів, гуляла й вона — його пара, його єдина, жінка без імені й обличчя, яка про нього нічого не знала. Так близько, тільки ціле місто між ними.

— Питання часу. — повторив він. — Добре, Оресте. Хай буде час. Я чекав триста років. Почекаю ще трохи.

Він підняв келих — до двох місяців, до салюту, до невидимої відьми десь у глибині святкового міста.

— З новим роком, — сказав тихо. — Хто б ти не була. Цього року я тебе знайду.

І вперше за всі ці дні в його голосі було не відчаєні пошуки, а щось спокійніше й страшніше, терпляча, тверда впевненість дракона, який вирішив, що своє таки отримає.