20

Новий рік насувався на місто, і разом з ним на мене насувалась гора роботи, якої я сама собі нажила.

Передзамовлень на вінки набралось більше сотні. Артіль працювала вже через день, моя квартирка перетворилась на склад, гілки, шишки, стрічки, готові вінки штабелями попід стінами, не повернутись. Ми ледве встигали. Я недосипала, очі під вечір самі злипались але це була втома за своє, її можна терпіти.

— Дитино, ти ж із ніг падаєш, — бідкалась Мирослава. — Може, від частини замовлень відмовитись? Усіх грошей не заробиш.

— Не відмовлюсь, — казала я. — Раз на рік таке. Влітку відісплюся.

Хоча гроші тут були не головне, і я це за собою помічала. Гнало мене інше, старе.

У першому житті я теж перед кожним святом гарувала до знемоги. Тільки не на себе щоб усім догодити. Чоловікові — стіл, дитині — подарунки, усій рідні — гостинці, щоб ніхто не сказав, що я погана господиня. І жодного разу за вісім років те свято не було моїм. Я його організовувала, а потім дивилась, як інші святкують, з кухні з горою брудного посуду.

А цей Новий рік мав бути мій. Перший за дуже довгий час. Може, тому я й не вміла спинитись — наче надолужувала все відразу, за всі ті роки, коли свято діставалось комусь іншому.

Місто тим часом жило передсвятковим гарячковим життям. Вогні, гірлянди, ковзанка на площі, ялина, ярмарок, що розрісся вдвічі. Запах мандаринів, хвої та морозу. Люди тягли додому ялинки й мішки з подарунками, метушились, штовхались, поспішали. Звичайна передноворічна лихоманка, яку я колись ненавиділа, бо вона означала подвійну роботу, а тепер — нічого, навіть подобалась. Бо цього разу я була її частиною.

Я бігала містом по своїх справах — матеріали, готові замовлення, оранжерея. Завантажена так, що ледь ноги переставляла.

Найважчим був той день, коли я несла в крамницю на площі велику партію — два десятки вінків одразу, гарне замовлення. Тягла сама, нав'ючена по саме підборіддя, бо на возик було шкода солей, а я кожен берегла. За тією вежею вінків я не бачила нічого, крім власних чобіт і клаптика дороги під ними, тож ішла повільно, обережно, як по льоду.

І звісно, не вберіглася.

Звідкись узялася зграйка дітлахів — гналися одне за одним, очманілі від канікул, і хтось із них, не дивлячись, врізався мені в бік. Вежа похитнулась. Я смикнулась утримати, та марно. Вінки посипались на сніг, розкотились навсібіч кольоровими колесами.

Я зітхнула. Не скрикнула навіть навчилася не охати а збирати. Дітлахи розбіглися, винувато озираючись, а я мовчки пішла визбирувати свій товар по всьому майдану. Обтрушувала від снігу, рахувала, чи всі. Один закотився аж під ятку — довелося стати навколішки, дістати. Люди обходили мене, хтось буркнув щось про «розставилась тут», хтось, навпаки, підняв пару вінків і подав. Звичайна метушня, звичайний клопіт.

Зібрала. Перелічила — усі двадцять. Нав'ючилась знову й почовгала далі, обходячи калюжу талого снігу, до крамниці. Здала партію, отримала розписку, що гроші занесуть завтра. Видихнула. Велике замовлення з плечей — як гора з плечей.

Назад ішла вже порожнем, легка, і навіть купила собі в нагороду кульок гарячих каштанів — гризла дорогою, дивилась на святкові вогні й думала, що, мабуть, давно не була така втомлена й така задоволена водночас.

Додому дісталась затемна. Скинула чоботи, опустилася на стілець, не знімаючи куртки.

— Здала, — сказала я Мирославі, що чекала з чаєм. — Двадцять штук. Дітлахи на площі збили, вінки повисипались, збирала по всьому майдану. Спина тепер як не моя.

— Ото малеча перед святами, — поспівчувала Мирослава, підсовуючи чашку. — Як навіжені бігають. А ти не надривайся так, дитино. Цілий товар хоч?

— Товар цілий. Я не дуже. — Я розтерла поперек. — Зате партію здала. Велика партія, Мирославо. Ще трохи таким темпом і до весни на університет назбираю.

— Назбираєш, — лагідно сказала вона. — З такими руками гріх не назбирати. Пий чай. І ноги в таз — я води нагріла, з гірчицею. Грійся, поки молода. Бо застудишся на тій біганині, а тобі хворіти ніколи.

Я опустила ноги в гарячу воду й заплющила очі. Мирослава поралась поруч, бурчала щось своє, лагідне. За вікном тріщало. На дверях висів мій вінок.

Тепло. Тихо. Спокій.

Я сиділа так, із заплющеними очима, відмочуючи гудучі ноги, і думала про просте: що завтра занесуть гроші за партію. Що бляшанка «на майбутнє» поважчає ще на добру жменю. Що весна вже не за горами, а з нею — документи, університет, нове життя, якого я так чекала. Усе йшло, як я й планувала. По пунктах, крок за кроком.

Я була втомлена, але спокійна. І щаслива тим тихим щастям, якого мене вистачало рівно на те, щоб допити чай і не заснути просто на стільці.

Про драконів я того вечора не думала. У моєму житті їх не було.

***

*Райнер*

Райнер стояв посеред нічної площі, з якої вже розійшлися люди, дивився на витоптаний сніг і ладен був ревіти на обидва місяці.

Сьогодні він був близько. Знову близько і знову проґавив.

Удень нюх спіймав її так ясно, як не ловив від самого ярмарку. Вона була тут, на цій площі, за двадцять кроків, він уже йшов на слід а слід раптом розповзся, заплутався, розмазався по всьому майдану безглуздими петлями, ніби вона металася туди-сюди, як заєць від хортів. Він крутився, розплутував, ловив відлуння то тут, то там, а коли нарешті здалося, що впіймав напрямок, слід уже знов охолов. Вона пішла. Розчинилася.

— Це місто з мене знущається.— сказав він глухо.

Орест, що стояв поруч, мовчав. За останні дні він навчився мовчати, коли лорд у такому стані. Бо будь-яке слово зараз могло коштувати йому голови — фігурально, він сподівався, що фігурально.

— Я триста років брав усе, що хотів, — провадив Райнер, не зводячи очей із витоптаного снігу. — Простягав руку і отримував. А тепер не можу впіймати одну відьму в одному провінційному місті. Вона ходить тими самими вулицями, що і я. Дихає тим самим повітрям. Я чую її через день і щоразу вона вислизає. То казан з отрутою, то юрба. Ніби саме місто змовилося її ховати.