19

*Райнер*

Зимове сонцестояння Райнер зустрів не за святковим столом, як належить лордові, а в дорозі, у вікні мелькало засніжене поле, попереду лежало те саме кляте місто, і вперше за пів року дракон у його грудях не гарчав, а тихо, нетерпляче подавав хвостом, як пес, що чує наближення хазяїна.

— Ви хоч розумієте, мілорде, як це виглядає збоку. — обережно сказав Орест, що їхав поруч. — Лорд кидає двір у розпал зимових рад, лишає справи, мчить за сотні верст у провінційне містечко. І все це заради дівчини, якої ви жодного разу не бачили. Якої, можливо…

— Не починай!

— Я лише кажу, що з боку…

— Мені байдуже, як це з боку. — Райнер дивився у вікно. — Триста років я робив усе, як належить лордові. Як виглядати, що пристойно, що вигідно. І знаєш, що я з того маю, Оресте? Порожній замок і життя, в якому все правильно й нічого живого. А тепер у мене вперше є щось не за правилами. І я поїду за цим хоч на край світу, і хай будь хто шепоче скільки влізе.

Орест замовк. Бо що тут скажеш лордові, у якого прокинулося відчуття пари. Це як умовляти ріку текти вгору.

Місто зустріло їх снігом і передсвятковою метушнею. Райнер оселився тихо, без церемоній не в лордівській резиденції, де його одразу обсіли б місцеві вельможі, а в звичайному гарному готелі в центрі, під чужим іменем. Бо він приїхав не як лорд.

І почав свої пошуки того ж вечора.

Він ходив містом сам, відпустивши охорону, закутавшись у простий плащ, древній дракон, що нюхав вітер на перехрестях, як останній пес-шукач. Орест пропонував системний підхід, списки, реєстри, люди. Райнер відмахнувся. Списки за пів року нічого не дали. А його ніс—дав, один раз, на одному перехресті. Тож тепер він довірявся тільки своєму носу.

Ніс вів його містом, плутано, оманливо. Іноді Райнерові здавалось ось, близько, той самий слід, теплий, єдиний, він кидався туди, серце калатало, дракон рвався назовні… а слід виявлявся хибним. Інша жінка. Інша відьма. Не вона.

Місто було велике, жінок—сотні. А та, єдина, ховалась десь у його глибині, жила своє непомітне життя, і нюх ловив лише слабкі, розмиті її відлуння, ніби вона щойно тут проходила, годину тому, день тому, але вже пішла.

Він не знав, що вона й справді тут проходила. Щодня. На роботу й з роботи, через півміста, повз місця, де він її шукав, розминаючись на годину, на квартал, на один поворот. Доля ніби бавилась ними обома.

На третій вечір його занесло на ярмарок.

Головна площа гула — ятки, гірлянди, музика, юрба, пара від гарячого вина. Райнер не любив натовпів, але саме тут нюх раптом стрепенувся, гостро, ясно, як тоді, на перехресті. Вона. Близько. Дуже близько, ближче, ніж будь-коли за ці дні.

Дракон у грудях прокинувся весь, рвонувся, і Райнер пішов на слід крізь натовп, розштовхуючи людей, не зважаючи на обурені окрики, забувши про маскування, про гідність, про все. Слід вів до яток із їжею, густішав, теплішав — вона була там, за кілька кроків, він уже майже…

І тут одна з яток вибухнула запахом.

Не вогнем — запахом. Місцева відьма, що торгувала гарячими наїдками, саме підняла кришку з великого казана і в морозне повітря шугнула така хвиля духу, що Райнерові перехопило памороки. Щось пряне, гостре, термоядерне, заварене на десятку трав і явно не без магії, запах ударив у ніздрі, як обух, і світ для дракона вмить осліп. Точніше оніміли. Бо ніс, його єдиний провідник, його суперсила, на яку він покладався, відмовив повністю. Усе потонуло в тому клятому казані.

І не тільки в нього.

— Що ж ти там наварила, відьмо! — заревів якийсь перевертень поряд, хапаючись за носа. — Я ж тепер тиждень нічого не внюхаю!

— Та в мене аж сльози! — верещала жінка з іншого боку. — Це що за отрута?!

— Це фірмовий зимовий куліш! — ображено кричала відьма, розмахуючи ополоником. — На дванадцяти травах! Хто розуміє — той у чергу стає, а не носа затуляє!

Зчинився гамір. Перевертні, яких у юрбі виявилось чимало, ревіли й відпльовувались, бо їхній чутливий нюх той куліш поклав наповал. Хтось реготав, хтось лаявся, відьма відгризалась, юрба загусла довкола скандалу, штовхаючись.

А Райнер стояв посеред цього хаосу, тиснучи пальцями перенісся, і ладен був завити з відчаю. Бо слід той єдиний, теплий, найближчий за всі дні слід — потонув. Зник. Розчинився в термоядерному кулішеві на дванадцяти травах. Він крутив головою, нюхав відчайдушно, ловив і не вловлював нічого крім клятого куліша.

А вона пройшла за крок від нього.

Буквально за крок. Руда дівчина в простій куртці, з товстою косою, з паперовим кульком печених каштанів у руках, проштовхувалась крізь юрбу повз скандал і її плече ледь не черкнуло його плече. Ледь. Вона глянула мимохідь на високого чоловіка в плащі, що морщився й тримався за носа, подумала «бідолаха, теж куліша нюхнув» і пішла собі далі, у своїх справах, додому, до своєї артілі й вінків.

Райнер відчув її на мить, коли вона була поруч, дракон ревів усередині ТУТ, ВОНА ТУТ! але ніс, забитий кулішем, не зміг указати напрямок. А очі… очі бачили сотню людей у юрбі, і будь-яка з цих жінок поряд могла бути нею. Він кинувся було за однією не та. За другою не та. Третя вже зникла за рогом, розчинилась у натовпі й снігу.

Коли куліш нарешті вивітрився й нюх повернувся, слід давно охолов.

Райнер стояв посеред ярмарку, важко дихаючи, стискаючи кулаки. Так близько. Так нестерпно близько і знову повз.

— Мілорде? — обережно гукнув Орест, що нарешті продерся крізь юрбу. — Що сталось? Ви бачили…

— Вона була тут!— процідив Райнер. Голос виривався із гарчанням. — За крок від мене, Оресте. За один крок. Я її чув. А якась відьма зі своїм казаном… — Він не договорив, бо слів не було, були тільки лють і відчай навпіл.

Орест роззирнувся на скандал біля ятки, на відьму з ополоником, на перевертнів, що відчхувались, і обережно сказав:

— Може, це знак, мілорде, що варто все-таки повернутись до списків…