17

Зима найшла на місто по-справжньому з снігом по коліно, морозом, що щипав щоки, з особливим передсвятковим гулом, який чути в повітрі задовго до самого свята.

Місто оживилося після меланхолійної осені. На головній площі поставили ярмарок, ряди дерев'яних яток, гірлянди, пара від гарячого вина й печених каштанів. Я ходила туди у вихідний, не так щоб щось купувати як просто подивитись, ярмарок цей був не такий, як у моєму світі. Серед звичайних торговців стояли й інші, відьма продавала замовлені на щастя пряники, гном торгував кованими дрібничками, що самі дзвеніли мелодію, якась істота з синюватою шкірою наливала глінтвейн, від якого, казали, теплішало не лише в тілі, а й на душі — буквально, на годину забувались усі печалі. Я купила собі кухоль. І справді — йшла потім площею, і на серці було легко-легко, аж дивно.

Чудеса тут продавались поряд із каштанами. І нікого це не дивувало, крім мене, а я вже й сама майже звикла.

Ресторан теж готувався до свят, і це були мої найулюбленіші дні.

Назар дістав зимове меню і кухня перетворювалась на чаклунську майстерню. Старий ведмідь, який цілий рік готував добротно, але буденно, перед святами розходився на повну. Він варив особливі зимові узвари — темні, пряні, на десятку трав, від яких по всьому ресторану плив дух кориці, гвоздики, печених яблук. Пік медяники з імбиром — формочками у вигляді зірок і місяців. Тушкував м'ясо з сухофруктами в горщиках так довго й любовно, що запах зводив з розуму всіх, хто проходив повз.

— Дядьку Назаре…— сказала я якось, занюхавши черговий його витвір, — від вашої кухні зимою можна збожеволіти, у мене весь час слинки течуть.

— То їж, хто тобі не дає.— буркнув ведмідь, але я бачила, що задоволений. — Зима це коли треба годувати від душі. Влітку люди легке хочуть, а взимку щоб тепле, ситне, щоб душу гріло. Зима, Кає це не про холод. Це про те, як від того холоду ховатись. Гарячим узваром, ситим горщиком, теплою компанією. Ось у чому секрет зимового меню.

Я запам'ятала це. «Зима — це про те, як від холоду ховатись». Мудрий був ведмідь, дарма що гарчав.

А якось надвечір, перед самим закриттям, він підкликав мене й сказав, насупившись, ніби збирався лаяти:

— Слухай, рудя. Свята на носі. Народу буде не протовпишся. А в мене зала стоїть гола, як комора. Скатертини є, і все. Несвятково. Гості заходять, а настрою нема. — Він пожував губами. — Ти ж у нас по красі майстриня. Вінки крутиш, людям подобається. Візьмись-но прикрась мені залу до свят. Щоб затишно. Щоб гості заходили і одразу свято відчували. Грошей на все що треба дам.

Я аж засвітилась. Бо це була робота якраз по мені — створювати затишок, я це любила понад усе.

— Візьмусь!—  пообіцяла я. — Тільки дайте подумати спершу. Не хочу абияк. Хочу спершу придивитись до зали, прикинути, що та як. Гарне нашвидкуруч не робиться.

— Думай.— кивнув Назар. — На те й майстриня. Аби вийшло.

І того вечора я доробляла зміну вже інакше.

Носила тарілки, прибирала столи, а сама весь час придивлялась. До зали, ніби вперше її бачила. Де висока стеля, а де низька. Де темний кут, що його треба оживити, а де, навпаки, світло з вікна, яке гріх затуляти. Де стоять столи, як ходять між ними люди, куди падає погляд гостя, щойно він заходить у двері. Я ходила з тацями й подумки вже вішала гірлянди, ставила ялинку, клала світло. Зала переді мною потроху оживала, ще тільки в уяві, але оживала.

Додому я йшла повна цих картин.

А вдома не лягла спати, хоч і втомилась. Сіла за стіл, дістала аркуш паперу й олівець, простий, для начерку. І намалювала залу. Криво, абияк, я ж не художниця, але мені й не треба було красиво, мені треба було зрозуміло. Ось двері. Ось вікна. Ось стійка, ось столи, ось той темний кут біля сходів, що його конче треба оживити.

А тоді дістала кольорові олівці, колишньої Каї, знайшла колись у скрині, лежали без діла, і почала розмальовувати. Не залу. Декор.

Отут, біля входу, точно ялинку. Живу, пишну, щоб гість, заходячи, одразу впирався в неї поглядом і всміхався. Малюю зелену, домальовую вогники.

Уздовж стійки гірлянду з лапатих гілок і моїх вінків, тих самих, зимових, із шишок. Малюю руде й золоте.

У тому темному кутку біля сходів щось, що світиться. Я ще не знала що але кут просився світла, теплого, синюватого. Малюю синім.

На вікнах щось легке, морозне, щоб як іній, але навмисний, гарний.

На столах — маленькі композиції, гілочка, шишка, свічка, скромно, по-домашньому, як учила Мирослава «на різний смак, і щоб затишно».

Я розмальовувала свій кривий план, і він оживав під олівцями кольоровий, теплий, святковий. І тут же, на берегах аркуша, я писала собі списком де що взяти. Ялинку в оранжереї, я чула, на краю міста є гарна, з живими деревами. Гілки й шишки у лісі або на тому ж ярмарку. Стрічки, дрібний декор у магазині декору, де я вже брала на вінки. Свічки у крамниці на розі, бачила там дешеві й гарні. Тканину на «іній» — з моїх же запасів, білого в мене вистачало.

Я списала цілий берег. Усе по пунктах, усе порахувала, скільки чого треба й де дешевше. Бо одна справа намріяти красу, інша зробити її, не розоривши Назара. А я хотіла й красу, і щоб по-хазяйськи.

Коли список був готовий, я відкинулась на стільці й подивилась на свій кольоровий аркуш. На залу, яка поки існувала тільки тут, на папері, у кольорових олівцях. Але я вже бачила її справжньою хоч спершу в голові, до останньої дрібниці, а вже потім можна і руками.

— Вийде!— сказала я аркушу. — Ще й як вийде.

І лягла спати щаслива, а попереду велика робота, що до душі.

Наступного дня в мене був вихідний від ресторану і я вирушила по найголовніше. По ялинку.

Оранжерея стояла на краю міста — величезні скляні теплиці, що світились зсередини теплим зеленим світлом навіть крізь заметіль. Я штовхнула двері і занурилась в інший світ. Усередині було тепло, волого, пахло землею, хвоєю, зеленню, квітами — посеред грудня, посеред снігу. Я завмерла на порозі, вдихаючи це вкрадене літо, і кілька секунд просто стояла, не вірячи, що таке буває.