16

Після першої неділі артіль зібралась і другої, і третьої і потроху це стало звичкою.

Бабусі приходили щонеділі зранку, і я вже навчилась до їхнього приходу готуватись, розчищала стіл, готувала матеріал по купках, ставила великий чайник. Текля приносила свій ослінчик — «бо на твоїх, дівко, я не всиджуся, малі вони для мене». Галя — пиріжки або млинці, по черзі з Мирославою, у них уже й змагання вийшло, хто смачніше напече. Орися — нитки й голки, бо в неї виявилось найрівніше шиття. Степанівна нічого не приносила, тільки бурчала, але приходила завжди першою й ішла останньою, і я давно зрозуміла, що це в неї така любов побурчати.

Робота йшла. Передзамовлень на зимові вінки набралось під сотню, і самій мені з таким за все життя не впоратись, а з артіллю — встигали. Я плела найскладніше, бабусі робили заготовки, Орися пришивала ягідки й стрічки рівненько, як машинка. Кожна знайшла своє місце.

Я завела окремий зошит — записувати, хто що зробив, скільки кому належить. Платила чесно, до сола, щонеділі в руки. І бачила, як для цих жінок ті невеликі гроші важили не самою ціною. Що це не подачка, не пенсія з ласки держави, а їхній власний, чесний заробіток — за роботу, яку вони вміють і люблять.

— Я оце онуці гостинець купила, — похвалилась якось Галя, ховаючи свою неділну платню. — З перших, що ти мені дала. Раніше ж усе з пенсії крутила, копійка до копійки, а тут на тобі, свої заробила. Онука питає: бабо, ти що, на роботу влаштувалась? А я кажу: влаштувалась, доцю. У майстерню. Майстриня я тепер. — Вона аж засвітилась. — Майстриня, чуєш, Кає? У сімдесят два роки і майстриня. Хто б подумав.

Я слухала й тихо тішилась. Бо оце воно й було — те, заради чого варто було все затівати. Не вінки. Не гроші навіть. А оце Галине «майстриня я тепер».

Звісно, не обходилось без драм — куди ж без них, коли збираються п'ять жінок із характерами.

Одного разу Степанівна посварилась із Теклею за те, чий спосіб крутити трояндочку «правильніший». Сварка вийшла серйозна, з ображеними губами й басовитим гримотінням, мало не до сліз. Я вже думала розбороняти, та Мирослава мене спинила:

— Не лізь, дитино. Хай посваряться. Старим теж треба інколи пар випустити. Вони ж не зі зла, вони з нудьги. Завтра помиряться й ще міцніше дружитимуть.

І справді — наступної неділі Степанівна з Теклею вже сиділи поруч, як ні в чому не бувало, і разом перемивали кісточки сусідці з третього поверху, що завела роман із вампіром із донорського центру.

— Кажуть, він її возить на тій своїй чорній машині, — шепотіла Галя, округливши очі. — А вона ж що, розлучена, молодша нас. Діти проти. Бо вампір же! А я кажу, а що вампір? Вампір при роботі, не п'є (ну, тобто, не те щоб не п'є, а культурно), квіти носить. Кращий за того її першого, п'яницю,. Хай живе, як хоче. Молода ще, нехай.

— Молода! — пирхнула Степанівна. — Їй п'ятдесят!

— А для вампіра п'ятдесят — то дівчинка, — резонно зауважила Текля. — Їм же по триста років. Для нього вона — молодичка. Може, воно й непогано — мати кавалера, якому ти завжди молода.

Бабусі засміялись, а я плетучи мимоволі прислухалась уважніше. Вампіри, дракони, перевертні, для цих жінок вони були просто сусідами, частиною життя, як погода чи ціни. Ніхто з них не ахкав, не лякався. Вампір возить жінку на машині? Ну й хай возить, аби чоловік був хороший. Дракони щось не поділили в небі? Ну, лорди, у них свої забавки. Звичайнісінька буденність.

Я й сама вже звикла до цього настільки, що згадка про це проходила повз мене, не зачіпаючи..

Надвечір, коли бабусі розійшлись, я лишалась сама в квартирі, прибирала й підбивала підсумки тижня. Зошит із замовленнями товстішав. Бляшанка «на майбутнє» важчала — повільно, по краплі, але вже відчутно. Я брала її в руки, зважувала на долоні й думала: ще трохи. Ще кілька місяців такого темпу і назбираю на вступ. А там, навесні, подам документи. На знахарство.

Мрія потроху переставала бути мрією й ставала планом..

Того вечора я довго сиділа з чаєм біля вікна, дивлячись на сніг, що вже лягав по-справжньому, укриваючи двір білим. Місто готувалось до зими, до свят. На вулицях вішали гірлянди, у вікнах засвічувались вогники. Гарно було. Затишно.

І десь там, за цими засніженими дахами, у багатих кварталах, де живуть лорди, готувались до зимового свята інші — ті, кого я не знала й знати не думала.

Я допила чай. Помила чашку. Лягла спати під своїм одіялом, з мрією-планом у голові й теплом артілі в серці.

А за сотні верст звідси дракон у ту саму ніч віддавав останні розпорядження перед від'їздом. Бо нарешті всі важливі справи зроблені, і це означало, що скоро він зможе повернутись.

У це місто. До неї.