15

Бабусина артіль зібралась уперше в неділю, у мене вдома, і я ще зранку зрозуміла, що моя комірчина для такого замала.

Бо коли Мирослава сказала «зберемо баб троє», вона, виявляється, рахувала по-своєму. «Троє» обернулось на п'ятьох. До Мирослави прийшли Галя та сама, з домовиком на горищі, кругленька, говірка, в окулярах на кінчику носа, Степанівна-двірничка, сухенька, мовчазна, з вічно підібганими губами, ніби все життя когось не схвалювала, і ще дві —баба Текля, велика, басовита, з руками, як у коваля, та баба Орися, крихітна, тихенька, що говорила пошепки й усього лякалась.

П'ять бабусь у моїй комірчині — це було стихійне лихо. Затишне, але стихійне.

— Тіснувато в тебе, дитино…— оголосила Галя, протискаючись між столом і ліжком. — Але нічого, в тісноті не в образі. Ой, а це що в тебе? Вінок? Сама робила? Та яка ж краса! Текле, глянь, яка краса!

— Бачу, не сліпа. — басом озвалась Текля, роздивляючись мій вінок на дверях. — Рукам твоїм, дівко, ціни нема. Ну показуй, що робити. Я хоч і стара, а руки ще міцні, я тобі тих вінків накручу — гори.

Я розсадила їх, як змогла: трьох за стіл, двох на ліжко. Роздала матеріал — кому клапті різати, кому смужки крутити, кому шишки перебирати. Показала, що до чого. І почалось.

Перші пів години був хаос. Баби перебивали одна одну, плутали, де чиє, сперечались, як правильно. Степанівна одразу заявила, що Мирослава крутить трояндочки неправильно, Мирослава образилась, Галя їх мирила, Текля гримала на обох, щоб не сварились «при дитині», а баба Орися тихенько сиділа в куточку й боялась узагалі щось зіпсувати.

Я вже почала думати, що дарма це затіяла. Що зараз вони пересваряться й розійдуться, а я лишусь сама з горою замовлень.

А потім сталось диво.

Воно почалось із того, що Текля, накрутивши десяток смужок, басом затягла стару пісню — протяжну, тужливу, з тих, що співали колись над пряжею. І раптом Орися — тиха, ляклива Орися — підхопила другим голосом, тонким, чистим, несподівано гарним. А тоді й Галя долучилась, і Мирослава, і навіть Степанівна перестала підбирати губи й заспівала, виявляється, низьким, теплим альтом.

П'ять старих жінок співали в моїй тісній комірчині, крутячи вінки, і голоси їхні сплітались так, що в мене мурашки пішли по спині. Це було красиво. По-справжньому красиво.

І робота пішла. Сама собою, під пісню, швидко й ладно. Руки крутили, голоси співали, вінки росли купою. За якусь годину переді мною лежало стільки заготовок, скільки я сама за вечір не наробила б.

Я сиділа серед них, плела й слухала, і в грудях у мене теплішало — не від дару цього разу, а просто від людського тепла, ці п'ять старих самотніх жінок, які щодня не знали куди подітися від нудьги, тут раптом ожили. Заспівали. Засміялись. Стали потрібні.

— А я ж колись у хорі співала, — сказала Орися, коли пісня скінчилась. Тихо, але вже не так лякливо. — Давно. За молодості. — Вона помовчала. — А тут от заспівалось само. Дивно.

— Бо ти ожила, Орисю, — сказала Текля басом. — Сидиш сама в чотирьох стінах  і вмираєш потроху. А тут люди, діло, пісня. Воно й ожилось.

— Свята правда, — кивнула Галя. — Я оце вже тиждень як про свого домовика забула скаржитись. Усе ніколи. Усе вінки в голові. — Вона засміялась. — Він мабуть образився, що я ним не переймаюсь. Учора знов цукор сховав, паскудник. А мені вже й байдуже — хай ховає, я зайнята.

— Постав ти йому те молоко, Галю, — в котрий раз сказала Мирослава. — Скільки можна.

— Та поставлю, поставлю, відчепись.

Я слухала їхні балачки й думала: ось воно. Ось чого я насправді хотіла, сама того не усвідомлюючи. Не просто вінки наробити. А оце зібрати навколо себе людей, і дати їм місце, де їх раді бачити.

У першому житті я була страшенно самотня, а тут, у тісній комірчині, серед чужих старих бабів, я раптом відчула те, чого не мала роками: я серед своїх.

Опівдні я нагодувала всіх — наварила великий горщик каші з тим, що було, заварила чаю, дістала пиріжки, що Мирослава напекла. Бабусі їли, нахвалювали, ділились, кому де що болить і яка пенсія мала, і знов співали, і знов крутили вінки.

А коли надвечір вони розходились — з невеликою, але чесною платнею, яку я кожній відрахувала особисто, баба Текля затримала мою руку у своїй великій теплій долоні.

— Дякую тобі, дівко, — сказала вона серйозно, без свого звичного баса. — Не за гроші. За те, що покликала. Я вже думала, мене ніхто й ніколи нікуди не покличе, окрім як на похорон. А ти покликала вінки крутити. Дрібниця, а я тиждень цього дня чекала, як свята.

— То приходьте ще, — сказала я, і голос мені трохи зрадив. — Щонеділі. Поки замовлення є.

— Прийдемо, — пообіцяла Текля. — Тепер нас і палицею не відженеш.

Вони пішли, а я лишилась прибирати свою маленьку комірчину, де ще пів години тому співали п'ять старих жінок. На столі лежала купа готових заготовок. У кутку — порожній горщик з-під каші. У повітрі ще ніби бринів відгомін пісні.

Я сіла на ліжко, втомлена, але такою доброю втомою, якої давно не знала. Подивилась на вінок на дверях, на бляшанку на полиці, на купу заготовок.

І подумала…. що життя, виявляється, штука виправна.

Головне не закриватись. Збирати навколо себе тепло, по краплі, по людині. І тоді навіть найхолодніший світ стає теплим.

Я вперше за дуже довгий час чекала зими не зі страхом, а з радістю.