14

— Кає, дитино, а покажи мені ще раз, як ти ту трояндочку крутиш. Бо в мене виходить не трояндочка, а капустина якась квашена. 

Мирослава сиділа за моїм столом, висолопивши від старання язика, і боролась із клаптем рудої тканини. Клапоть боротьбу вигравав.

Ми сиділи в мене вже третій вечір поспіль. Спершу Мирослава тільки різала смужки — проста робота. А потім сама попросилась навчитись більшого. «Бо що я, дурна, самі смужки крутити? Дай і мені красу поробити, я ж теж колись рукодільниця була, поки руки молоді». От я і вчила. Терпляче, бо поспіх у такій справі — ворог.

— Дивіться. — я взяла клапоть, показала повільно. — Не тягніть туго. Ось так,скрутили серединку, а далі само лягає пелюстками. Бачите?

— Бачу, що в тебе руки золоті, а в мене — граблі, — зітхнула Мирослава, але спробувала ще раз. Цього разу вийшло краще — майже трояндочка, тільки трохи кособока. — О! Гляди! Майже як у людей!

— Чудово, — сказала я щиро. — З третього разу це навіть швидко. Я свою першу таку годину мучила.

Мирослава засяяла, як дитина за п'ятірку. І знов узялась крутити, тепер уже сміливіше.

Працювати з нею було добре. Не тільки тому, що вдвох швидше. А тому, що вона говорила. Без угаву, тепло, по-сусідськи про все на світі, і я слухаючи її балачки, дізнавалась про район більше, ніж із будь-яких новин.

— …а ти знаєш, дитино, що в сорок третій квартирі, на горищі, оселився домовик? — розповідала вона, крутячи чергову трояндочку. — Старий, буркотливий. Сусідка моя, Галя, скаржиться то в неї цукор зникне, то ложки переставить, то молоко скисне на рівному місці. А я їй кажу: Галю, ти ж його не годуєш! Домовика треба задобрювати, поставила б йому блюдечко молока на нічку він би тобі й цукор не чіпав, і ще б добра наносив. А вона: «Я в забобони не вірю». Не вірить вона! А молоко скисає! Я в її роки теж не вірила, поки в нас на старій квартирі лісовик не завівся, отоді й повірила вмить.

— Лісовик? У квартирі? — перепитала я, плетучи свій вінок.

— Та яке там у квартирі, на балконі! — махнула рукою Мирослава. — Прибився звідкись, малий, заблукав, мабуть, із парку. Сидів у мене в кадобі з геранню цілу зиму, грівся. Я його насінням годувала. Чемний був лісовичок, тихий. Навесні подякував, у мене того року герань так буяла, що сусіди заздрили, і пішов собі назад у парк. Отака історія. — Вона зітхнула. — Я ж кажу, дитино, цей світ повний усякого. Тільки треба вміти його бачити. Більшість людей сліпі — ходять повз чудеса й нарікають, що життя сіре.

Я слухала й усміхалась. Бо Мирослава, сама того не знаючи, говорила саме те, що я й сама вже зрозуміла: чудеса довкола є завжди, питання лише в тому, чи вмієш ти їх помічати. У першому житті я не вміла. Тут навчилась.

— А ще…— Мирослава понизила голос, ніби нас хтось підслуховував, — кажуть, у будинок на розі вселилась родина перевертнів. Вовки. Поважні, при грошах, тато якийсь начальник. Так двірничка наша, Степанівна, тепер боїться двір підмітати, коли вони гуляти виходять. А я їй кажу: Степанівно, дурепа ти стара, вовки-перевертні — найкультурніші сусіди, які бувають! Вони ж зграйні, у них порядок у крові, вони тобі й сміття не накидають, і вночі не горлають, як ті студенти-кролі з гуртожитку. От від кролів біда, скажу я тобі. Шумні, як не знаю хто. А вовки — тиша й порядок.

Я мало голку не проковтнула від сміху.

— Мирославо, ви просто скарб, — сказала я. — Вас би на радіо. Огляд району.

— Та яке радіо, — відмахнулась вона задоволено. — Я просто стара, що все життя на лавці просиділа й людей роздивлялась. Воно як, коли сам нецікаво живеш, то хоч за іншими спостерігай. А тепер от, — вона підняла свою кособоку трояндочку, — тепер і сама при ділі. Дякувати тобі, дитино.

Поки Мирослава крутила вінки й розповідала про район, я взялась за нову затію.

Зимові вінки.

Бо осінні — це добре, але сезон мине. А попереду зима, Новий рік, і я хотіла зустріти його не з порожніми руками, а з товаром, якого ще ні в кого нема. Спрацювати на випередження — поки інші схаменуться, я вже матиму що запропонувати 

Я пішла в магазин декору, є тут такий, маленький, я давно нагледіла. Накупила потроху всякого: шишок (справжніх, лісових, дешевих), штучних зелених гілочок, що імітували ялину, дрібних блискіток, стрічок, червоних ягідок із пластику. Витратилась і рука в мене тремтіла над бляшанкою, бо я ж економила на університет. Але я порахувала: це не витрата, це вкладення. Хороший зимовий вінок піде втричі дорожче за осінній. Окупиться.

Удома я розклала все це багатство й почала пробувати. Перший вінок вийшов поганий — переборщила з блискітками, вийшло крикливо, як новорічна вітрина дешевого магазину. Я зітхнула й розібрала.

— Дитино, не туди ти береш, — сказала Мирослава, спостерігаючи. — Багато блискіток —це на різний смак. А ти зроби різних

Я завмерла з шишкою в руці. Бо вона мала рацію.

— Мирославо, — сказала я повільно, — а ви точно просто на лавці сиділи? Бо у вас око маркетолога.

— Кого? — не зрозуміла вона.

— Того, хто знає, що людям продати, — переклала я.

— А, — вона махнула рукою. — Та я ж просто стара. Старі багато чого знають, дитино, тільки їх ніхто не слухає. Усім молоде подавай, а старе на смітник. А дарма. У старому тоже щось корисне є.

Я переробила вінок за її порадою.Саме те.

Сфотографувала при теплому вечірньому світлі, на тлі дерев'яних дверей. Виставила на сторінку з підписом: «Зима ще не прийшла, а затишок уже можна замовити. Перші зимові вінки — ручна робота, магія рук».

І додала: «Приймаю передзамовлення на Новий рік. Кількість обмежена».

Це теж був трюк із того життя — «кількість обмежена», «передзамовлення». Тут так ще не робили. А люди, я знала, люблять те, чого може не вистачити.

До ранку — півсотні передзамовлень. На вінки, яких я ще навіть не почала робити.

— Ну що, Мирославо, — сказала я вранці, показуючи їй екран. — Готуйтесь. Здається, зима в нас буде гаряча.