13

Осінь у цьому місті була така сама, як удома, — мокра, руда, з туманами вранці й запахом прілого листя ввечері. Тільки тут до запаху листя домішувався ще й дим від каштанів, які смажили на розі, та щось пряне, відьомське, що тяглося з аптеки пані Зосі. Я полюбила цю осінь швидко. Вона була до мене лагідна.

З килимками сталась цікава річ: восени їх стали брати ще більше. Люди готували домівки до холодів, хотіли тепла й затишку, і мої кольорові кружала розходились, як гарячі пиріжки. Я ледь устигала. Бляшанка «на майбутнє» товстішала, папірець на стіні з цифрою радував усе дужче.

А потім я придумала вінки.

Сталось це випадково як і все добре в моєму житті. Я порпалась у мішку тканин від тітоньки з пункту збору й натрапила на купу клаптів осінніх кольорів: руде, охряне, золотаве, бордове. Дивилась на них і раптом побачила не килимок. Побачила вінок. Такий, які в першому світі вішають на двері восени: з листя, з ягід, з усякої осінньої краси.

Тільки в мене не було ні листя, ні ягід. Зате були руки й оці клапті.

Я сіла й сплела перший вінок з тканини — скрутила трояндочки з рудих клаптів, додала золотих листочків, вирізаних із того ж ганчір'я, перев'язала. Вийшло… несподівано гарно. Тепло, по-осінньому, затишно. Я повісила його на свої двері і моя бідна комірчина одразу стала ошатнішою, ніби вдягла святкову хустку.

Сфотографувала. Виставила на сторінку — просто похвалитись, без думки продавати.

До ранку було двадцять замовлень.

Виявилось, тут таких речей узагалі ніхто не робив. Вінки на двері — звичай був, вішали з живого листя чи з хвої, але такі, з тканини, на весь сезон, які не обсипаються й не в'януть, це я знов привезла з собою з іншого світу. І воно знов вистрілило.

— Ти золота жила, рудя, — сказав Гринь, коли я в перерву показала йому замовлення. — Скоро будеш багатша за Назара. Він тебе тоді на роботу не пустить, скаже — конкурентка.

— До Назара мені як до неба, — засміялась я. — Це ж копійчані вінки.

— Копійчані помножити на сотню вже не копійки, — мудро зауважив заєць. — Я в математиці тямлю, не дивись що вухатий.

Він мав рацію. Дрібниця, помножена на кількість, переставала бути дрібницею. Я це й сама вже бачила по бляшанці.

Робота навалилась так, що я ледь дихала. Удень ресторан, увечері — килимки й вінки, ночами — відповіді клієнтам. Я знов почала недосипати, і знов це помітив Левко.

— Кає, — сказав він серйозно, відвівши мене вбік. — Ти знов горбатишся на знос. Я ж казав — вигориш.

— Я обережно, — відмахнулась я. — Сезон же. Восени треба брати, поки беруть. Узимку буде менше.

— Узимку буде Новий рік, — заперечив він. — І замовлень буде ще більше, повір. То ти й до зими догориш цим темпом? Найми когось.

Найми когось. Я аж зупинилась.

Мені й на думку не спадало. У першому житті я все робила сама, бо платити комусь — це ж витрати, а кожна копійка на рахунку. Я звикла тягти все на собі, бо так дешевше. І не помічала, що «дешевше» обходиться мені здоров'ям, яке потім не купиш ні за які соли.

— Найняти, — повторила я, обертаючи думку. — А й справді. Хоч на просту роботу — клапті різати, смужки крутити. Це ж не магія, цьому за вечір навчити можна.

— От бачиш, — кивнув Левко. — Голова в тебе світла, тільки себе не жалієш. Це біда багатьох рукастих. Усе самі та самі, поки не падають.

Я подумала і за тиждень узяла собі помічницю.

Сусідку. Жінку з мого ж під'їзду — Мирославу, удову років п'ятдесяти, що жила сама, ледь зводила кінці з кінцями на маленьку пенсію й сумувала від безділля. Я бачила її щодня — вона сиділа на лавці біля під'їзду й проводжала поглядом кожного, кому було куди йти. Самотня, тиха, з тими ж старими очима, що і в мене.

Я підійшла й запропонувала: різати клапті, крутити смужки, проста робота, удома, скільки сил хватить. Плата невелика, але чесна. Мирослава глянула на мене так, ніби я їй щастя з неба зняла.

— Дитино, — сказала вона. — Та я ж від радості різатиму. Мені не так гроші, як… ну, щоб руки при ділі. А то сидиш сама в чотирьох стінах, і думки всякі лізуть. А так — діло. Потрібна комусь буду.

«Потрібна комусь буду». Я це добре зрозуміла. Бо немає нічого гіршого, ніж відчувати себе непотрібною, — це я теж знала з першого життя, коли Олег давав зрозуміти, що без мене обійшовся б, що я тут із милості.

Ми спрацювались одразу. Мирослава різала й крутила вдома, я плела, виходило вдвічі швидше. Я платила їй чесно, не скуплячись, — бо знала ціну чесній платі, мене саму не раз обраховували. А вона ще й пиріжки мені носила, «бо ти ж, дитино, худа, а все працюєш».

І стало нас у цій справі двоє. Маленька артіль — руда відьма й самотня вдова. І обом стало тепліше: мені — від помочі, їй — від потрібності.

Увечері, плетучи вінок із Мирославиних рівненьких смужок, я думала: дивно влаштоване життя. Я попала в цей світ голою, з пачкою рису й десятьма солями. А за кілька місяців у мене вже своя справа, своя помічниця, свої завсідники, свій план на майбутнє. Я не просто вижила. Я вросла. Пустила коріння.

І коріння це трималось не за магію, не за чудо. За руки. За голову. За вміння бачити в купі ганчір'я вінок, а в самотній сусідці — помічницю.

Усе те, що я вміла завжди. Тільки тут воно нарешті працювало на мене, а не на чужого дядька.

За вікном сіявся осінній дощ, у пічці тріщало, на дверях висів мій перший вінок, а на столі росла купка нових — рудих, золотих, бордових, теплих.

Скоро зима, думала я. А там і Новий рік. І до нього я підготуюсь так, як ніколи в житті не готувалась. Бо вперше Новий рік буде не клопотом, не «треба всіх обдарувати й накрити стіл». Уперше він буде моїм.