12

Я порахувала все ще раз, тверезо, без рожевих окулярів. Виходило так: щоб назбирати на вступ за рік, мені треба відкладати приблизно половину всього, що я заробляю. Половину. А це означало — жодних зайвих витрат. Жити так само скромно, як зараз, ще цілий рік.

Я склала собі бюдже. Розписала по солах: оце на їжу, оце на дрібні потреби, оце відкладаю недоторканно. І повісила той папірець на стіну, поряд із килимком, щоб щодня бачити, на що працюю. Хитрість стара, але дієва, коли мета перед очима, легше відмовлятись від дрібниць.

І я відмовлялась. Без надриву, без мучеництва — просто рахувала. Захотілось чогось смачного — згадала про папірець на стіні, і смачне якось саме переставало хотітись. Не тому що я себе мучила. А тому що знахарство хотілось більше.

Це теж виявилось наукою — навчитись хотіти велике сильніше, ніж дрібне. У першому житті я не вміла. Там я хапалась за дрібні втіхи, бо великих усе одно не світило, — шоколадка над раковиною була максимумом, на який я могла розраховувати. А тут раптом велике стало можливим, і дрібні втіхи поряд із ним змаліли.

Назар помітив, що я знов перейшла на режим суворої економії, — від нього, старого ведмедя, мало що сховаєш.

— Ти чого знов світишся, як з голодного краю? — пробурчав він якось, дивлячись, як я обідаю самим хлібом із чаєм, а від запропонованої добавки відмовляюсь. — Платню ж справну отримуєш. Чи знов щось скоїлось? Кажи, не мовчи. Ображає хто?

— Ніхто не ображає, дядьку Назаре, — сказала я. — Я гроші збираю. На велике.

— На яке таке велике? — насупився він.

Я завагалась, чи сказати. А тоді подумала, а чому б і ні. Назар своїм став, а свої мають знати, на що ти живеш.

— В університет хочу. На знахарку вчитись. Пані Зося каже, в мене хист. Збираю на вступ.

Ведмідь замовк. Подивився на мене — довго, важко, тим своїм ведмежим поглядом, від якого новенькі офіціанти ціпеніли. А тоді крекнув і відвернувся до плити.

— Знахарка, значить. — буркнув. — Ну-ну. То чого ж ти хлібом давишся? Думаєш, я не бачу, що ти на собі економиш? Дурепа. На здоров'ї економиш, а воно тобі для твого знахарства ой як знадобиться. Хвора знахарка це як сліпий маляр.

— Дядьку Назаре, мені треба відкладати, я порахувала…

— Порахувала вона. — Він повернувся, тримаючи тарілку — повну, з гарячим, від якого йшла пара. Поставив переді мною. — Їж. За рахунок закладу. І не сперечайся, бо розсерджусь. Працівник у мене їстиме нормально, крапка. Хочеш збирати на університет — збирай. Але не на голодний шлунок. Голодну економію я в себе на кухні не потерплю, це ще що за маячня.

Я подивилась на тарілку. На ведмедя, що вже відвернувся, вдаючи, ніби нічого не сталось. І відчула, як до горла підкочує комок сліз.

Вісім років ніхто не дбав, щоб я поїла. Я була тією, хто дбає, про всіх, окрім себе. А тут грізний ведмідь силою пхає мені повну тарілку й гримає, щоб я не сміла економити на власному здоров'ї.

— Дякую, — сказала я тихо й узялась за ложку, поки він не побачив, що в мене блищать очі.

— Дякую, дякую, — пробурчав Назар. — Їж давай, дякувальниця. І ось що. — Він знову повернувся, наставив на мене ополоник, наче указку. — Як надумаєш на той університет вступати — скажеш мені. Графік підлаштуємо, щоб і вчитись, і працювати встигала. Я тебе не відпущу, рудя. Гарних працівників не відпускають, а тебе ще й гарну людину. Будеш вчитися і на перших порах підробляти щоб хоч на масло до хабаря мати.

Я засміялась крізь сльози. Бо це було так по-ведмежому — пообіцяти підтримку.

Того вечора, плетучи килимок, я думала про те, як дивно влаштувалось моє друге життя. У першому я мала чоловіка, який називався «моя сім'я», а насправді брав і брав, не даючи нічого. А тут у мене не було нікого рідного — ні чоловіка, ні матері, ні дитини поряд. Зате були ведмідь, що пхає тарілку, заєць, що ділиться плітками, напівдемон, що мовчки посуває кращий шматок, і стара відьма, що побачила в мені хист. Чужі люди. Не рідні по крові.

Я доплела килимок. Поклала зекономлені за день соли в бляшанку «на майбутнє». Глянула на папірець із бюджетом на стіні, на цифру, що повільно, по краплі, але росла.

І лягла спати — сита (ведмежими стараннями), з мрією на стіні й сім'єю, яку нарешті знайшла там, де й не шукала.

Завтра буде новий день. І в ньому, як завжди, буде заради чого вставати.