11

До пані Зосі я зібралась аж за тиждень — раніше не вийшло, бо хто ж мене відпустить із двох робіт одразу. Але слово, дане старій жінці, я тримала. Та й цікаво було, чого це вона мене кликала.

Аптека ховалась за рогом від ресторану — вузенькі двері між пекарнею й крамницею взуття, така непримітна, що я разів десять проходила повз і не помічала. Над дверима висіла стара дерев'яна вивіска: пучок трав і місяць. Я штовхнула двері — теленькнув дзвіночок, і занурилась в інший світ.

Усередині пахло так, що в мене аж голова пішла обертом. Сухими травами, корінням, чимось гірким, чимось солодким, медом, воском, ще десятком запахів, які я не могла назвати. Від підлоги до стелі тяглись полиці, а на них — банки, слоїки, пучки сушеного зілля, підвішені догори корінням. Світло було тьмяне, тепле, і в ньому було видно як порошинки пилу висіли в повітрі.

— А…прийшла…— почувся голос пані Зосі з глибини. Вона сиділа за прилавком, товкла щось у ступці. — Я вже думала, забула. Молодь нині слова не тримає.

— Я тримаю, — сказала я. — Просто роботи багато.

— Знаю, що багато. — Вона відклала ступку, витерла руки об фартух. — Двох робіт. Бачу ж. Сідай отам, на ослінчик. Чаю?

Чай у неї був не такий, як усюди. Темний, духмяний, з якимись ягодами й травами, і після першого ж ковтка по тілу розлилось тепло, а втома, що сиділа в плечах останні тижні, ніби трохи відпустила.

— Що це? — спитала я.

— Трави, — сказала вона ухильно, з хитринкою. — Мої. Від утоми, від нервів, від усього потроху. Пий, пий. Тобі треба. Ти он світишся ледь-ледь, а вже на два фронти горбатишся.

— Світюсь? — не зрозуміла я.

Пані Зося подивилась на мене поверх своєї чашки. Довго, уважно, відьомським поглядом, від якого хотілось перевірити, чи всі думки сховані.

— А ти не знаєш, — сказала вона. Не питання — ствердження. — Справді не знаєш. Ну ясно. Притулкові ви всі такі — заглушені, як свічки під ковпаком. Ану дай руку.

Я простягла. Вона взяла мою долоню в свої сухі, теплі, з пергаментною шкірою і завмерла. Заплющила очі. І сиділа так із хвилину, мовчки, а я відчувала, як від її рук іде ледь чутне поколювання, ніби слабкий струм.

— Так, — сказала вона нарешті, відпускаючи мою руку. — Так-так-так. Цікаво.

— Що цікаво?

— Дар у тебе, дівчино. Відьмин. — Вона знов узялась за чашку. — Невеликий, та й заглушений добряче, як у всіх вас, притулкових. Але живий. І, що дивно, — прокидається. Сам. А таке буває нечасто. Зазвичай заглушений дар так і спить усе життя, якщо його спеціально не будити. А твій сам ворушиться. З чого б це?

Я мовчала. Бо я вже здогадувалась, з чого. З роботи руками, у яку я вкладала душу. Але сказати про це вголос — означало пояснювати надто багато, а пояснювати я не вміла й не хотіла.

— Не знаю, — сказала я. — Я ж недоучка. Мене в притулку толком і не вчили.

— Зате руки в тебе говорящі, — мовила пані Зося, кивнувши на мої долоні. — Я ж бачила твій килимок. Він теплий, дівчино. Не тому що з вовни. Тому що ти в нього силу вплела, сама того не тямлячи. У тебе дар через руки йде — рідкісна штука. Більшість відьом силу через слово пускають, через зілля, через закляття. А ти — через роботу. Через те, що руками робиш із любов'ю. — Вона помовчала. — Знахарський хист, я б сказала. Якби тебе вивчити — гарна знахарка вийшла б. Такі на вагу золота. Люди до них чергами стоять.

Знахарка.

— А вчитись де? — спитала я обережно. — Цього ж, мабуть, в університеті вчать. А це дорого.

— В університеті, — кивнула вона. — На факультеті знахарства. І так, недешево. Але, — вона підняла кощавий палець, — є стипендії. Для обдарованих. І для сиріт. А ти й те, і те. Подумай, дівчино. У тебе хист, який гріх у землю закопувати. Можна, звісно, все життя килимки плести — теж хліб. А можна вивчитись і людей лікувати. Це вже не хліб. Це покликання.

З цими словами у голові я і пішла додому.

Університет. Знахарство. Учитись. У першому житті я й мріяти про таке не сміла — яка наука, коли дитина, побут, чоловік, копійки. Я ж навіть свою дизайнерську роботу покинула, бо «жінці головне сім'я». А тут — нове тіло, нове життя, і раптом виявляється, що в мене є хист, справжній, рідкісний, і його можна вивчити, і стати кимось.

Я довго не дозволяла собі про це навіть думати. Бо мрії — небезпечна штука. За кожну мрію, я знала, життя потім бере плату. Намрієш собі, розмалюєш, а воно не збудеться і боляче втричі.

Але ж… стипендія. Для сиріт і обдарованих. Я і те, і те…напевне.

Того вечора я не плела. Сіла з папером і олівцем — стара звичка, я завжди думати на папері, коли думала про важливе завжди починала писати. Скільки коштує навчання. Скільки я заробляю в ресторані. Скільки дають килимки. Скільки в бляшанці «на майбутнє». Скільки треба відкладати щомісяця, щоб за рік зібрати на вступ, якщо зі стипендією не вийде.

Цифри складались. Не одразу, не легко але складались. Якщо не транжирити, якщо плести більше, якщо відкладати щосолу — за рік я могла назбирати. А там, може, і стипендія.

Я дивилась на ці цифри, на свій кривий стовпчик розрахунків, і вперше за два життя в грудях ворухнулось щось, чого я давно, дуже давно не знала.

Не «вижити». Не «протриматись». А — мрія. Справжня, своя, на яку можна працювати.

— Знахарка, — сказала я вголос, пробуючи слово на смак. — А чому б і ні.

І в ту мить, плетучи в голові плани на цілий рік уперед, я й гадки не мала, що за сотні верст від мене інша істота теж рахує — тільки не соли, а дні. Дні до зими. Дні до того, коли можна буде повернутись у це місто й нарешті почати шукати по-справжньому.

***

*Райнер*

Осінь Райнер ненавидів завжди, а цього року — особливо. Бо осінь означала, що до зими ще довго.

Він стояв на балконі свого замку, дивився, як вітер зриває з дерев перше жовте листя, і рахував. Зимове сонцестояння за три місяці. Три місяці, поки він зможе кинути всі справи, не викликавши пересудів, і повернутись у те кляте місто. Три місяці, які доведеться прожити тут, за сотні верст від неї.