10

Кожна справа рано чи пізно зустрічає свого першого скандаліста. Мій прийшов на третьому тижні — точніше, прийшла.

Жінка написала в особисті ввічливо: хоче великий килимок у вітальню, овальний, у теплих тонах. Я зраділа — велике замовлення, перше таке, на ньому й заробити можна пристойно. Узгодили розмір, кольори, ціну. Я плела його три вечори, вклала душу, підібрала відтінки один до одного, як картину. Вийшло, не побоюсь сказати, гарно.

Передавала як завжди біля ресторану. Жінка розгорнула килимок, оглянула і обличчя в неї скривилось.

— Це не те, — сказала вона. — Я просила теплі тони. А тут синій.

Синій там був. Одна смужка, тонка, для відтінку — без неї теплі кольори злились би в кашу, я це бачила оком. Але пояснювати такі речі людині, яка вже вирішила бути незадоволеною, — марна справа. Я це знала з першого життя. Незадоволена людина шукає не правди, а приводу.

— Можу переплести без синього, — сказала я спокійно. — За пару вечорів зроблю. Або поверну вам гроші, як не підходить. Як вам зручніше.

— Я вже час на вас витратила! — підвищила вона голос. Перехожі почали озиратись. — Три дні чекала! А ви мені брак підсунули!

Брак вона побачила вперше тільки тепер, коли килимок був готовий і гарний. Я розуміла, що відбувається: жінка хотіла те саме, тільки безкоштовно. Розкричатись, присоромити при людях, виторгувати знижку або й зовсім даром. Старий трюк. Я таких бачила і за прилавком у першому житті, і в чергах, і всюди, де хтось намагається продавити іншого голосом.

У першому житті я б розгубилась. Почала б виправдовуватись, тицяти, мало не плакати аби тільки не скандал, аби тільки тихо. Я страх як боялась публічних сварок, бо вдома за будь-яку «сцену» потім розплачувалась.

Тепер я не боялась. Бо це був мій килимок, моя робота, і соромитись мені не було чого.

— Жодного браку тут нема, — сказала я спокійно, не підвищуючи голосу. Тихий голос, я помітила, дратує скандалістів куди більше за крик, їм потрібно, щоб ти теж зірвалась, а ти не зриваєшся. — Килимок зроблено точно за нашим узгодженням, ось наше листування, можемо перечитати. Синю смужку я можу прибрати безкоштовно, мені не складно. Або поверну гроші повністю. Третього не буде. Кричати на мене не треба від крику синя нитка не зникне швидше.

Жінка кліпнула. Вона явно розраховувала на інше — на перелякану дівчинку, що задобрюватиме її знижками.

— Та я… — почала вона, набираючи повітря для нової хвилі.

— Перепрошую…— пролунало збоку.

Це була пані Зося. Стара відьма сиділа, як завжди, біля вікна тераси за своїм столиком, з кавою й вільним другим стільцем, і досі мовчки спостерігала. А тепер відставила чашку й повернулась до скандалістки — спокійна, з виглядом, який буває в старих жінок, що вже нікого й нічого не бояться.

— Я тут сиджу й слухаю, — сказала пані Зося. — І бачу гарний килимок, зроблений на совість. А ще бачу, голубонько, що ви торгуєтесь не за колір. Ви торгуєтесь, щоб даром. — Вона примружилась. — Я відьма, голубонько. Стара. Брехню за версту чую, разом з дешевими хитрощами. То ви платіть дівчині, що належить, і йдіть собі з гарним килимком. А то я вам погадаю — безкоштовно, при всіх. Розкажу, чого це ви по чужих майстринях знижки викурюєте.

Перехожі захихотіли. Жінка побуряковіла. Одна справа — тиснути на молоденьку офіціантку, інша — зчепитись зі старою відьмою при свідках.

— Та забирайте ви свій килимок, — буркнула вона, тицьнувши мені гроші. — Повну суму. Подавіться.

І пішла, високо задерши голову, з тим самим килимком під пахвою. Брак, який вона так і не випустила з рук.

Я видихнула. Перерахувала гроші — усе чесно, повна сума.

— Дякую вам, пані Зосю, — сказала я, підходячи до її столика. — Виручили.

— Та нема за що, — махнула вона зморщеною рукою. — Я таких не люблю. Сама все життя горбом заробляла, знаю ціну роботі. А ця прийшла дармовизну випрошувати, та ще й голос підвищувати. — Вона глянула на мене уважно, з-під зморшкуватих повік. — А ти молодець, дівчино. Не злякалась. Я дивилась — думала, зараз розплачешся або поступишся. А ти твердо стояла. Звідки в тебе, такої молоденької, така твердість?

Я завмерла на мить. Бо чесна відповідь була — «з вісьмох років, коли мене ламали щодня, і я навчилась хоч у дрібницях не гнутись». Але такого вісімнадцятирічна дівчина не скаже.

— Життя навчило.— сказала я ухильно.

Пані Зося подивилась на мене ще уважніше. Довго. І в її старих очах майнуло щось — не підозра, а ніби впізнавання. Старі відьми, я вже починала розуміти, бачать більше, ніж кажуть.

— Життя, кажеш, — повторила вона тихо. — Ну-ну. Молоде в тебе личко, дівчино, а очі старі. Я такі очі знаю. Це очі того, хто вже один раз усе втратив. — Вона відвернулась до вікна, ніби й не казала нічого особливого. — Сідай-но, вип'єш зі мною кави. На хвильку. У тебе перерва, я бачу. А мені поговорити з кимось притомним хочеться, а то все сама та сама.

Я глянула на вільний другий стілець — той, що завжди стояв порожній, для зниклого чоловіка. І зрозуміла, яка це честь.

— Сяду. — сказала я. — Дякую, пані Зосю.

І сіла. Не на той стілець — на сусідній, той лишила, де стояв. Але сіла. І ми пили каву, дві жінки — одна стара, одна з вигляду молода, а насправді теж не дуже, і мовчали більше, ніж говорили, і це було добре мовчання. Тепле.

А пані Зося, відпивши кави, раптом сказала, ніби між іншим, дивлячись у вікно:

— Ти до мене заходь, дівчино. В аптеку мою, за рогом. Якось на дозвіллі. Є в мене відчуття, що нам із тобою буде про що поговорити. Про трави. І не тільки.

Я кивнула, не надавши тоді цьому значення.

Дарма не надала. Бо пані Зося, як виявиться згодом, побачила в мені те, чого я й сама ще про себе не знала.

Але про це — іншим разом.