8

Перше, що я зрозуміла наступного ранку—одного килимка мало, а матеріалу нема.

Купа біля баків скінчилась я її всю перетягла. А замовлень уже три, і люди в особистих ввічливо, але наполегливо питали «коли». У першому житті я б на цьому місці запанікувала, грошей на тканину нема, а клієнт чекати не любить, клієнт піде до іншого. Але я ж не дарма прожила ті вісім років. Я навчилась головного, коли нема грошей, є голова. А голова в мене ще працювала.

Я сіла й подумала.

Старий одяг люди викидають постійно. Питання тільки де. Біля моїх баків випадковість, разова удача. А де його багато й завжди? І тут я згадала у першому світі були пункти збору вживаних речей, церковні благодійки. Тут має бути щось схоже.

Місцевий пошуковик мене не підвів. У місті працювало кілька пунктів, куди люди здавали старі речі щось йшло на перепродаж, а щось, геть зношене, списувалось і викидалось. Оце «щось зношене» мене й цікавило. Те, що для них сміття, для мене матеріал.

Я пішла в найближчий уже наступного вихідного. Розговорилась із жінкою на прийманні — звичайнісінька втомлена тітонька, таких я бачила тисячі, з ними я вмію поговорити. Сказала прямо збираю старі тканини на килимки, плету, продаю потроху, сама сирота, кручусь як можу. Не скиглила просто сказала, як є. Люди скиглення не люблять, а от чесну дівчину, яка сама себе тягне, поважають.

Тітонька подивилась на мене, зітхнула — впізнала, мабуть, щось своє і сказала:

— Та забирай, чого там. Усе одно списуємо й на смітник. Приходь раз на тиждень, я тобі відкладатиму, що зовсім негодяще на продаж. Тільки сортуй сама, я з тим возитись не буду.

Сортувати сама — та я б її руки цілувала за таке. Мішок старих лахів раз на тиждень, безкоштовно, відкладений спеціально для мене. Це був не просто матеріал. Це була стабільність. Те, на чому будується будь-яка справа.

— Дякую вам, — сказала я щиро. — Ви навіть не уявляєте, як виручили.

— Та ладно, — відмахнулась вона. — Ходи вже, поки я добра.

З тканиною розібралась. Далі, як передавати килимки покупцям, бо більшість писала «а можна доставку».

Доставки в мене не було. Машини не було. Грошей на кур'єра — теж. Зате був ресторан у самому центрі, повз який щодня ходять сотні людей. І я зробила просто: домовилась із клієнтами зустрічатись там, у мою перерву чи після зміни. «Заберете біля ресторану такого-то, я там працюю». Зручно, людно, безпечно і мені нікуди тягтись.

Назар, коли дізнався, тільки крекнув.

— Бізнес під моїм рестораном розгорнула, — пробурчав. — Спритна.

— Я ж не переманюю гостей, дядьку Назаре, — злякалась я. — Я тільки передаю килимки на хвильку, я зараз перестану…

— Та плети, плети, — махнув він ручищем. — Хай люди бачать, що в мене дівчата рукасті працюють, не якісь там. Тільки гостей мені обслуговуй як слід, а в перерву хоч дракона за хвіст лови, твоя справа.

«Дракона за хвіст». Якби він знав, як накаркає.

Перший килимок я передала через три дні — молодій жінці, що хотіла синьо-жовтий у дитячу. Зустрілись біля ресторану, я витягла з торби свою роботу, розгорнула. Жінка взяла його в руки, провела долонею по м'якому плетиву і обличчя в неї якось пом'якшало.

— Ой, — сказала вона тихо. — Він теплий. Прям теплий, відчуваєте? Наче з-під праски.

Він не був з-під праски. Він пролежав у мене в торбі пів дня. Але я промовчала, тільки всміхнулась. Бо я вже почала здогадуватись, що мої килимки виходять якісь… не зовсім звичайні. Що тепло, яке я відчувала, коли плела, нікуди не дівалось — воно лишалось у роботі. І люди це відчували, хоч і не розуміли, що саме.

Жінка відрахувала мені монети і додала зверху, «за душевність», хоч я не просила.

Я тримала ці соли в кулаці й рахувала подумки. Це були перші гроші зароблені за те, що я зробила сама, з нічого, своїми руками й своєю головою. У першому житті мої поробки по двадцять гривень теж були такими але там усе йшло в спільний казан, на сім'ю, на побут, я з тих грошей не бачила нічого свого. А ці були мої. Цілком і повністю мої.

Я не побігла їх витрачати. Я завела другу бляшанку поряд із тією, де чайові. На одній подумки написала «на життя», на другій «на майбутнє». Сама ще не знала, на яке майбутнє. Але знала твердо, жінка без заначки—жінка беззахисна. Це я теж засвоїла в першому житті, коли через кожну копійку треба було звітувати чоловікові. Більше ніколи. Тепер кожен мій сол рахую тільки я.

За тиждень я плела вже по килимку щовечора. За два — не встигала за замовленнями й мусила робити чергу. Сторінка росла сама: люди ділились, показували подругам, тегали. «Магія з рук» потроху ставало назвою, яку впізнавали.

Я працювала на двох роботах у ресторані вдень, над килимками ввечері і вперше в житті не падала від такої роботи без сил, а навпаки. Виявляється робота на себе працюється зовсім інакше, ніж на чужого дядька, втома та сама, а от усередині — наче крила.

— Ти спиш узагалі? — спитав якось Левко, дивлячись, як я в перерву строчу щось у телефоні, відповідаючи клієнтам.

— Сплю, — збрехала я. — Іноді.

— Гляди не загуляйся, — сказав він серйозно. — Я таких бачив. Горять-горять, а потім — раз, і вигоріли. Бережи себе, Кає. Нема кому, то хоч сама.

«Нема кому, то хоч сама». Я це запам'ятала. Бо він мав рацію — берегти мене справді було нікому. У першому житті теж не було, тільки я цього не помічала, бо думала, що то й є нормально, тягнути все на собі, а про себе в останню чергу або ніколи.

Тепер я вчилась нової науки. Берегти себе сама. Класти собі кращий шматок. Лягати спати, коли втомилась, а не коли «все переробила». Купувати листовий чай. Це виявилось найважче з усього — важче, ніж вижити, важче, ніж заробити. Бо виживати мене життя навчило добре. А берегти себе — ніхто й ніколи.

Та я вчилась. Поволі, по одному вечору за раз.

***

*Райнер*

Звіти приходили щотижня, і щотижня в них було те саме: нічого.