6

Першу зарплату Назар видав мені в кінці тижня — відрахував поденно, додав «за з'їзд, бо гарувала як проклята», і висипав мені в долоню купку монет.

Я стояла й дивилася на них, і не вірила.

Сорок солей. Сорок! Після десяти, на яких я тремтіла, після пачки рису, після сірої каші на воді — сорок солей здавалися багатством, від якого паморочиться голова. Плюс чайові за тиждень — ще солей з п'ятнадцять, я їх збирала в стару бляшанку з-під чаю, окремо, бо чайові — це святе, це «на мрію».

— Чого завмерла? — буркнув ведмідь. — Мало? Наступного тижня більше буде, як приживешся.

— Багато, — сказала я тихо. — Дуже багато, дядьку Назаре.

Він глянув на мене згори вниз, насупився, ніби хотів щось сказати, і не сказав. Тільки буркнув:

— Завтра вихідний у тебе. Відіспись. І купи вже собі щось людське, а то ходиш у тій сорочці, як городнє опудало. Не позорь мій ресторан.

«Купи собі щось людське». Я кивнула й вийшла, поки він не побачив, що в мене знову запекло очі.

Бо я порахувала по дорозі додому і вийшло, що це вперше за вісім років у мене є гроші, які можна витратити на себе. Не на памперси. Не на Олегову печінкову дієту. Не на «накопичуємо». На себе.

Я навіть не знала, що з цим робити. Чесно. Я розучилася.

Вихідний я почала не з магазину.

Я почала з прибирання.

Бо квартирка моя — Каїна комірчина на околиці — за ці два тижні так і стояла занедбана: я ж тільки ночувала в ній, валилася без сил і зривалась на роботу. А тепер у мене був цілий вільний день, і перше, чого мені захотілося, — навести лад. Не для когось. Для себе.

Я відчинила навстіж єдині два вікна — уперше, бо досі боялася, що видеруться коти чи протяг. Впустила свіже повітря, пахуче. Знайшла під раковиною ганчірку й відро. І почала.

Я мила цю квартирку так, як не мила жодну квартиру в житті. З насолодою. Відтирала закіптюжене вікно, поки скло не задзвеніло чистотою. Вимела павутину з кутків ту саму, що дратувала мене в перший день. Перетрусила Каїні небагаті пожитки, випрала все, що пралося, розвісила на мотузці за вікном. Вимила підлогу — двічі, бо вода чорніла, аж страшно. Протерла дзеркало, і воно, мутне, плямисте, стало хоч трохи прозоріше у ньому я тепер бачила себе чіткіше, руду, з веснянками, з косою.

До обіду комірчина блищала. Маленька, бідна, з облупленою стіною й однією лампою — але МОЯ, чиста, світла. Я сіла посеред неї на чисто вимиту підлогу й роззирнулась, і мене накрило таким теплом, якого я давно не пам'ятала.

Це був мій дім. Уперше в житті — тільки мій. Де ніхто не скаже, що я не так помила. Де не треба нікому догоджати. Де я можу відчинити вікно, коли захочу, і зачинити, коли захочу, і нікого не спитати.

Свобода, виявляється, пахне чистою підлогою й протягом із вікна.

А потім я пішла по обіцяне «щось людське».

Магазин я обрала найпростіший — не бутик, боронь боже, я ж не з'їхала з глузду, гроші рахувати я не розучилась. Знайшла щось на кшталт нашого секонду, тільки місцевого: великий магазин уживаного одягу, де можна було порпатись годинами й знаходити скарби за копійки. Це я вмію. Це моя стихія. Вісім років я одягала всю сім'ю з таких магазинів і навчилася бачити хорошу річ під купою мотлоху.

І я порпалась. З насолодою, забувши про час. Знайшла джинси — гарні, міцні, якраз на мою нову худеньку фігуру. Дві футболки. Светр — м'який, теплий, бордовий, мій улюблений колір, який Олег колись назвав «бабським» і я перестала носити. Тепер ніхто не назве. Куплю бордовий, бо хочу бордовий.

Знайшла навіть сукню. Просту, ситцеву, в дрібну квіточку. Я й не збиралась — навіщо офіціантці сукня. Але вона висіла там, така легка, така літня, і я приклала її до себе перед дзеркалом, і руда дівчина в дзеркалі раптом стала… гарною. Молодою. Я давно себе такою не бачила. Я взагалі давно на себе в дзеркало не дивилась у першому житті уникала, бо там відображалась втомлена жінка, яку я не любила.

А тут — гарна. І я купила сукню. Просто тому, що захотіла бути гарною. Без приводу. Без свята. Для себе.

На касі вийшло зовсім недорого я ж брала вживане й торгувалась, як завжди. Лишилось ще на головне.

На їжу.

У продуктовій крамниці я ходила між полицями, як у музеї. Брала те, що любила колись і давно собі не дозволяла. Справжній хліб — не найдешевший, а той, що пахне. Масло. Сир. Яйця. Овочі. Шматок м'яса — маленький, але м'ясо! Чай — не пакетики, а листовий, бо я люблю листовий, а вдома пила пакетиковий, бо «навіщо переплачувати». Тепер можна. Тепер я переплачую за листовий чай, бо я його люблю, і це моє право.

І…я завмерла біля полиці, серце стукнуло — шоколадка.

Маленька. У яскравій обгортці. Точнісінько як та, за одинадцять гривень, яку я несла додому в останній свій вечір і так і не з'їла, бо померла на сходах.

Я стояла перед нею довго. А тоді взяла. Дві. Одну — з'їсти зараз. Другу — просто щоб лежала. Щоб знати: вона є. Що тепер, якщо я захочу шоколадку, вона в мене буде, і ніхто не подивиться на чек, і ніхто не скаже, що я транжира.

Удома я розклала покупки і мало не заплакала над повним холодильником. Над повним. Уперше. Хліб, масло, сир, овочі, м'ясо. Не пачка рису. Холодильник, у якому є їжа.

Я зварила собі справжню вечерю. Не рис — повноцінну їжу: підсмажила те м'ясо з овочами, відрізала свіжого хліба, заварила листовий чай. Накрила на стіл — на одного. На себе.

І сіла їсти.

За чисто вимитим столом, біля відчиненого вікна, у чистій бордовій кофті, у власному чистому домі, з повним холодильником за спиною, з шоколадкою, що чекала на десерт.

Я їла свою вечерю повільно, смакуючи кожен шматок, і по щоках текли сльози але цього разу добрі. Зовсім інші, ніж усі сльози мого першого життя.

Бо я нарешті зрозуміла, що це таке — те, чого я не мала вісім років, та що там вісім, ніколи не мала.

Це я піклувалась про себе. Я нагодувала себе. Я зробила собі гарно. Не комусь — собі.