5

З'їзд лордів накрив місто, як хвиля.

Два дні я думала, що Назар перебільшував, коли казав «повна посадка». Він не перебільшував. Він ще применшив. Коли поважні гості з'їхалися в місто, наш ресторан а він, виявляється, був один із найкращих у кварталі —кипів від обіду до глибокої ночі. Бронь на бронь, столи зсували, на кухні стояв такий жар і галас, що ведмідь Назар гарчав уже по-справжньому, по-ведмежому, і навіть ми вже його боялися.

Я гасала з тацями, як заведена але мені це подобалось.

Тобто ноги гули, спина боліла, до вечора я ледь повзала але це була інша втома. Не та, домашня, безпросвітна, від якої хочеться лягти й не вставати. А приємна втома, від фізичної роботи і за яку платять. Я носила тарілки чужим людям і щовечора затискала в кулаці чайові, і кожна монетка була маленьким «ти молодець, Кає». Мене вісім років ніхто не хвалив.

За ці гарячі дні я й притерлася до своїх.

Гринь той вищий, рудуватий, з лопатими вухами — виявився перевертнем. Я спершу не повірила, думала, жартує: який із цього здоровила заєць? А він образився.

— Зайці, між іншим, найшвидші, — заявив він, балансуючи трьома тарілками на руці. — Ти бачила, щоб когось зайця наздогнали? От і не патякай. Заєць у залі — це швидкість обслуговування. Я поки ти до одного столу дійдеш, три обнесу.

І не брехав, паскудник. Бігав справді швидко, я за ним не встигала.

Левко був тихіший — темноволосий, спокійний, з тих, хто більше слухає, ніж каже. Напівдемон, як виявилось, по матері. Я трохи насторожилась була — демон усе-таки, а він тільки плечима знизав:

— Та яке там «демон». Бабця моя людська пиріжки пече кращі за всіх у кварталі. Усе як у людей, Кає, не дивись так.

Я перестала дивитися. Бо й справді усе як у людей. Гринь хвалився швидкістю, Левко ховав ріжки під зачіскою, а я ховала тридцятирічну душу в вісімнадцятирічному тілі. У кожного свої дивацтва.

А ведмідь Назар над усіма нами гримів, гарчав, лякав і годував. Це я зрозуміла швидко: грізний він тільки на словах. У розпал з'їзду, коли ми ледь трималися на ногах, він щогодини виганяв то одного, то другого з нас на кухню — «п'ять хвилин, сядь, поїж, бо впадеш». І сам стежив, щоб поїли..

— У мене робітник голодний не працює, — буркав він, коли я дякувала. — Голодний робітник — биті тарілки. Я не з доброти, я з економії. Їж давай.

Я кивала й не сперечалась. Кожен ховає доброту як уміє. Назар ховав за «економією».

А ще я почала впізнавати місто — через гостей.

Ресторан, виявляється, мав своїх постійних. І за два тижні я знала про квартал більше, ніж за все життя знала про власний під'їзд у першому світі.

Була пані Зося — стара відьма, справжня, не самоучка, як я, а з дипломом і практикою, тримала аптеку трав за рогом. Приходила щодня о третій, замовляла каву й тістечко, сідала біля вікна й годину дивилася на вулицю. Перший раз я хотіла спитати, чи не самотньо їй так сидіти, — Левко смикнув мене за фартух:

— Не лізь. Вона так чоловіка чекає. Сорок років чекає. Він на війні зник, а вона досі певна, що повернеться й сяде поряд. Ми їй другий стілець завжди вільний лишаємо. Традиція.

Я подивилася на пані Зосю інакше після цього. І відтоді завжди підсувала їй другий стілець ближче — про всяк випадок. Раптом.

Був пан Тимко — гном, коротконогий, бородатий, власник ломбарду навпроти. Гучний, сварливий, торгувався за кожен сол, навіть за каву норовив виторгувати знижку. Але Гринь пошепки розповів, що пан Тимко потай оплачує обіди трьом старим, які самі не можуть, — просто платить Назарові наперед і просить «не казати тим гордим дідам, звідки обід». Знову та сама історія: грізний зовні, добрий потай. Схоже, у цьому світі доброту соромилися показувати геть усі.

Була компанія студентів-перевертнів, галаслива, вічно без грошей, замовляли одну каву на трьох і сиділи годинами. Назар бурчав, але не гнав — підгодовував учорашньою випічкою «бо однаково викидати».

І була ще одна відвідувачка, від якої мені ставало незатишно. Молода, гарна, дорого вдягнена, з холодними очима. Приходила зрідка, завжди сама, замовляла найдорожче й дивилася на всіх так, ніби ми тут комахи. Левко сказав — драконка. З якогось знатного роду. Я особливо не надала значення. Дракони, лорди, це не мій світ, я з ним не перетиналась.

Уперше за дуже довгий час у мене були «свої люди» — нехай заєць, напівдемон і грізний ведмідь, але свої. Які питали, чи я поїла. Які лишали мені їжу з собою. Які казали «йди вже, Кає, пізно, ми приберемо» і відпускали додому раніше, бо «тобі ж через все місто пхатися».

Я йшла додому нічними вулицями з клунком їжі й чайовими в кишені й думала, що життя виявляється буває й таке. Коли тебе не використовують, а бережуть. Коли «своя людина» — це не та, кому ти щось винна, а та кому ти просто потрібна жива й сита.

Дивна мудрість якої навчилася за два тижні в чужому світі, від ведмедя, зайця й напівдемона.

Смішно, якщо подумати.

***

*Райнер*

З'їзд скінчився, і Райнер мав їхати.

Він стояв біля машини, у дворі резиденції, де його приймали, дивився на спаковані валізи й не міг змусити себе сісти всередину. Бо сісти в машину означало поїхати. А поїхати означало — лишити її тут.

Її. Жінку, якої він так і не побачив. Жінку, від якої лишився тільки слід у повітрі на одному перехресті — слід, який він уже два тижні носив у пам'яті.

Два тижні люди Райнера прочісували місто. Тихо, ретельно, як він умів. Молода. Відьма або з відьомською кров'ю — це він винюхав у сліді. Більше нічого. Місто було велике, дівчат у ньому — сотні, і кожну перевіряли, і кожна виявлялася не тією. Бо ту, єдину, він упізнав би за крок. Дракон у ньому впізнав би.

— Мілорде, — обережно сказав Орест, його права рука, теж дракон, старший, єдиний, кому Райнер дозволяв говорити прямо. — Рада скінчилась. Ваша присутність удома потрібна. Справи не чекають.

— Знаю.

— Шукачів я лишу. Найкращих. Щойно знайдуть слід — вам доповідять тієї ж години.