4

Двоє хлопців замовкли й подивилися на мене так, ніби я спитала, чи не потрібен їм дракон у посудомийки.

— Ти? — перепитав той, що вищий, рудуватий, з вухами трохи лопатими. — Офіціанткою?

— Я, — сказала я. — Офіціанткою.

— А скільки тобі років?

Вісімнадцять. Мені вісімнадцять. Хоч усередині — тридцять один, і ще пів життя втоми зверху.

— Вісімнадцять.— сказала я. — Повнолітня документи… — я завагалася, бо документів Каї я до пуття не бачила, — …папери в порядку. Працювати можу хоч зараз.

Хлопці перезирнулися. Я бачила цей погляд наскрізь, я такі погляди ловила все життя: «худа, бліда, молоденька, мабуть, утекла звідкись, з нею проблем не обберешся». Зараз скажуть «дякуємо, ми передзвонимо» і не передзвонять. Це я теж знала напам'ять, з першого життя, коли шукала підробіток і чула «ми вам зателефонуємо» від людей, які вже забули моє ім'я.

— Слухай, — почав вищий, уже тим винуватим тоном, з якого починається відмова. — Ми б раді, але…

— Чому ви там раді? — пролунало з глибини ресторану.

Голос був низький, гудкий, як із бочки. До вікна підійшов чоловік і я мимоволі задерла голову, бо чоловік був величезний. Не товстий — саме великий, як велика стара шафа або старий дуб, широкий, важкий, з ручищами, в яких ополоник виглядав зубочисткою. Борода, сиве пасмо, маленькі уважні очі під кущами брів. На ньому був кухарський фартух, заляпаний, і ще від нього пахло — смачно, неймовірно смачно, м'ясом і спеціями, аж у мене в животі жалібно занило.

Перевертень. Я зрозуміла одразу, сама не знаю як, — може, памʼять Каї підказала, може та сама звірина важкість у погляді. Ведмідь. Точно ведмідь.

— Дівчина роботу шукає, шефе, — сказав вищий. — Офіціанткою. Та куди їй, гляньте, вона ж…

— Я й дивлюся.— сказав ведмідь.

І дивився. По-справжньому подивився, не як на робочу одиницю, а як людина, яка все життя годує інших і з першого погляду бачить, хто голодний. Його маленькі очі пройшлися по мені по худих зап'ястях, по блідому обличчю, по тому, як я несвідомо притискала руку до живота, що бурчав.

І борода його сердито ворухнулася.

— Коли ти востаннє їла дитино?

Я хотіла сказати «не голодна». Збрехати, бо хто ж бере на роботу голодних, голодні — це явно проблема. Але чомусь під цим важким уважним поглядом збрехати не вийшло.

— Зранку…— сказала я.

— А ти час бачила вже й обід давно пройшов.

— …та…

Ведмідь крекнув — звук був такий, ніби невдоволено крякнула гора. І повернувся до хлопців:

— Що стоїте? Заводьте її. Стіл у кутку, той, де ми обідаємо. І, Гриню, — це вищому, — скажи на кухні, хай несуть тарілку. Велику. І узвару.

— Шефе, ми ж її ще не…

— Спершу нагодуємо, потім вирішуватимемо, — відрізав ведмідь. — Я голодних не співбесідую. Голодний усе підпише, аби дали хліба, а мені такі робітники не потрібні. Мені потрібні ситі, які думають головою. Заводь.

І мене завели.

Я хочу, щоб ви зрозуміли, що зі мною робилося в ту хвилину. Вісім років мене ніхто не питав, коли я їла. Вісім років я була тією, хто годує, — чоловіка, дитину, чергу замовників. Я накривала столи, від яких сама відходила голодна. А тут величезний чужий ведмідь, який бачить мене вперше в житті, подивився і перше, що сказав, було не «що ти вмієш», не «які в тебе документи», а «коли ти востаннє їла, дитино».

Я сіла за стіл у кутку й мусила швидко-швидко закліпати, бо очі чомусь запекло. Тільки не реви, сказала я собі. Тобі тридцять один рік, ти не будеш рюмсати через тарілку супу. Тримайся, золотко.

Тарілку принесли. Велику, ведмідь не пожартував: густе рагу з м'ясом, із квасолею, з чимось пряним, від чого паморочилось у голові. І глечик узвару — темного, солодкого, пахучого, з сухофруктами на дні. І окремо — півхлібини, ще теплої.

— Їж.— сказав ведмідь, сідаючи навпроти. Стілець під ним крекнув. — Повільно їж, не давися. Бачу ж, що зголодніла.

І я їла.

Я не пам'ятаю, коли востаннє їжа була така смачна. Може, ніколи. Я їла те рагу повільно, як він і сказав, по ложці, і кожна ложка була як… не знаю. Як коли тебе нарешті хтось пожалів. Тепле розходилося по тілу, по чужому худому тілу Каї, і це худе тіло, виявляється, страшенно хотіло, щоб його хтось погодував, —бідну сироту Каю, яку мабуть теж ніколи досхочу не годували.

Я з'їла все. До денця. Вимочила хлібом соус, не соромлячись, бо соромитися наїстися — це я залишила в першому житті. Випила узвар. І відчула, як уперше за… за два життя, чесно… я сита. Просто сита. Без задньої думки, що це останнє й завтра знову буде голод.

— Ну от, — сказав ведмідь, спостерігаючи за мною з якимось похмурим задоволенням. — Тепер обличчя людське, а не як у привида. Тепер можна й поговорити. Звати як?

— Кая.

— Назар.— сказав він і простягнув ручище.

Я її потисла, моя долоня потонула в його, як монетка в калюжі.

— Сирота? — спитав він прямо, без церемоній.

— Сирота. З притулку. Тиждень як повнолітня і два місяці як випустилася, дали житло на околиці. Роботи нема, грошей… — я хотіла сказати «нема», але згадала про десять солей у кишені й чесно виправилась: — …десять солей. Усе.

Назар покивав, ніби почув саме те, що очікував.

— Звідки руки ростуть, видно одразу, — сказав він. — Ти он як ложку тримаєш — акуратно, не хапаєш. І стіл не закаляла. І «дякую» сказала, коли тарілку забирали, я чув. Дрібниця, а я по дрібницях людей читаю. — Він примружився. — Працювати вмієш?

— Умію, — сказала я. І це була чиста правда. — Я багато чого вмію, дядьку Назаре. Стіл накрити, прибрати, людей обслужити, ще й так, щоб їм приємно було. Я вісім… — затнулась, мало не сказала «вісім років чоловіка обслуговувала», — я змалечку привчена.

— Воно й видно, — пробурчав ведмідь. — Привчена. Аж занадто привчена, як на вісімнадцять. Ну та не моє діло. — Він підвівся, стілець полегшено крекнув. — Слухай сюди, Кає. Через два дні в місто з'їжджається вся ця золота публіка. У нас бронь уже на всю залу, повна посадка, бронь на броні, а Стах, паскудник, саме зустрів свою пару й полетів у медовий місяць, кинув мене без рук у найгарячіший тиждень. Тож робітники мені потрібні як повітря. Беру тебе на випробування. Сьогодні ввечері й почнеш-вечір буде не дуже людний, обкатаєшся. Форму дамо. Платня поденно плюс чайові, чайові твої, ні з ким не ділишся. Згода?