3

Два дні я не виходила з дому.

Соромно зізнаватися, але це правда. Жінка, яка вісім років тягла на собі чоловіка, дитину й господарство, яка народжувала, ховала батьків, переживала безгрошів'я й не зламалася, — два дні просиділа в чужій комірчині, боячись висунути ніс за двері.

Бо одна справа — прийняти, що ти померла й опинилася в іншому тілі. Це можна зробити, сидячи на підлозі. А інша — вийти в той інший світ, де літають дракони й ходять вампіри, і вдавати, ніби ти тут своя. На це я два дні не наважувалася.

Я їла рис. Економила — жменя на день, на воді, без солі. І сиділа за Каїним старим ноутбуком, тріснутим по кутку, але живим, з оплаченим інтернетом.

Інтернет урятував мене вдруге. Перший раз він Каю вбив, але про цю іронію я намагалася не думати.

Тут був свій пошуковик, схожий на гугл, тільки називався інакше, і я три дні забивала в нього все підряд, як божевільна. «Що робити сироті». «Де знайти роботу без документів». «Закляття виклику наслідки» (про всяк випадок, раптом мене можна відправити назад; не можна, я перевірила). І просто — про світ. Бо треба ж розуміти, куди тебе занесло.

Світ виявився не казкою. Ось що мене найбільше вразило.

У казках дракони й перевертні—це чудеса, від яких ахкають. А тут вони були просто… жителями. Дракони—древня знать, лорди, щось на кшталт наших олігархів з родоводом. Перевертні — народ робочий, сильний, їх багато в охороні, на будовах, у спорті. Вампіри — окрема публіка, з нічними клубами й «донорськими центрами» (від цього словосполучення мене пересмикнуло, і я закрила вкладку). Демони, відьми, ще десяток народів і усі жили разом, як живуть у великому місті різні нації, хто з ким дружить, хто кого недолюблює, але загалом якось уживаються.

І над усім цим звичайне життя. Ціни кусаються. Оренда дорога. Робота не валяється. Люди скаржаться на владу й мріють виграти в лотерею. Усе як удома, тільки сусід може виявитися перевертнем, а начальник—драконом.

А ще я викопала одну новину, яка повторювалася всюди.

За кілька днів у місто з'їжджалися лорди. Поважні, з усієї країни. Якийсь їхній щорічний з'їзд, рада, рада-нарада, я не зовсім зрозуміла суть, але зрозуміла масштаб. Це місто було не столиця, а так, середнячок, але цьогоріч честь приймати високих гостей випала саме йому. Місто гуділо: прибирали вулиці, вішали прапори, у новинах показували, як готують найкращі готелі й ресторани.

Я дивилася на це з підлоги своєї комірчини, з мискою сірого рису, і думала: ну хоч комусь свято.

А на третій день рис закінчився.

І це, як не дивно, вирішило все. Бо поки був рис — можна було боятися. А коли каструля спорожніла, страх якось сам відступив, поступившись місцем простій, знайомій думці: треба щось робити, золотко. Сидінням удома ще ніхто ситий не став.

Я це правило знала напам'ять. Воно витягувало мене з усіх ям першого життя.

— Добре, — сказала я порожній каструлі. — Твоя взяла. Виходимо.

Я причесалася — руде волосся виявилося густе, аж дивно, я заплела його в косу, і коса вийшла товста, важка, я таку востаннє мала в школі. Понишпорила в Каїній скрині й знайшла одяг: місцеві джинси (звичайнісінькі джинси, тут носять джинси, дякувати богам цього світу за дрібні милості), просту футболку, картату сорочку поверх — трохи завелику, але теплу. Чорнобілі… ні, тут якісь свої кеди, але теж кеди. Сумка через плече.

Я подивилася в мутне дзеркало.

Звідти на мене дивилася руда дівчина з веснянками, у картатій сорочці, з товстою косою. Молода. Худа. Бліда і не зламана. Просто бідна й голодна. Бідна й голодна—це я переживу, це знайоме. Це не страшно.

— Ну привіт, — сказала я їй. — Ходімо знайомитися з таоїм світом. Тільки гроші не чіпаємо, чула? Десять солей — це наш недоторканний запас. На них ми дивимося, але їх не витрачаємо.

Десять монет лежали в кишені сорочки, я їх перемацала—на місці. Я вирішила твердо, сьогодні просто розвідка. Подивитися місто, роздивитися, де що, може, надибати оголошення про роботу. А монети — недоторканні. Голодна розвідниця —погана розвідниця, але краще голодна, ніж зовсім без копійки на чорний день.

І я вийшла.

Світ ударив у обличчя — звуками, запахами, рухом. Після трьох днів у комірчині це було як пірнути в холодну воду. Машини —звичайні машини, тут їздять на машинах!—гуділи на дорозі. Пахло випічкою, бензином, ще чимось пряним, незнайомим. Люди йшли тротуаром: звичайні з вигляду, але я вже знала, що серед них може бути хто завгодно. Жінка з сумками. Чоловік у костюмі. Підліток із навушниками. Хто з них перевертень? Хто відьма? Не вгадаєш. Це мене чомусь і заспокоїло: якщо їх не відрізнити, то і я не виділяюся. Я тут просто ще одне обличчя в натовпі.

Я пішла в бік центру, туди, де вище будинки й густіший рух. Розвідка є розвідка: спершу оглянь територію.

Місто було гарне. Старе, з кам'яними будинками, з ліхтарями на кручених стовпах, з вузькими вуличками, що раптом виводили на широкі площі. До з'їзду лордів його вилизували: мили бруківку, вішали на стовпи довгі темні прапори з гербами, на яких звивалися дракони. Усе блищало, прибране, святкове.

Я йшла тротуаром, роздивлялася вітрини, читала вивіски (письмо тут було своє, але — дивина — я його розуміла; мабуть, разом із тілом Каї мені дісталося й знання мови, дякую, всесвіте, хоч щось безкоштовно), і потроху страх відпускав зовсім. Мені навіть стало… цікаво. Уперше за дуже довгий час я просто йшла містом, нікуди не поспішаючи, нікому нічого не винна. Ні шкарпеток знімати, ні стіл накривати, ні в садок бігти. Просто йшла. Це була така розкіш, що в мене аж защемило в грудях.

А по дорозі, проїжджою частиною, повільно котилася машина.

Чорна, довга, дорога, такі я бачила хіба в кіно. Скло темне. Вона їхала в потоці, неквапно, і я ковзнула по ній поглядом, як і по всьому дорогому, що тебе не стосується, і пішла собі далі. Машина як машина. Багатих тут, видно, теж вистачає.

***