2

Перше, що я відчула, підлогу.

Холодну, тверду, з якимось піском чи крихтами під щокою. І це вже було дивно, бо я точно пам'ятала бетонні сходи, а під щокою в мене зараз була не сходинка, а рівна підлога. Дерев'яна. Я лежала на дерев'яній підлозі, і пахло не під'їздом, пахло гаром, травами й чимось солодкаво-горілим, ніби хтось підпалив букет і не встиг загасити.

«Лікарня, — подумала я. — Мене відкачали. Я в лікарні».

Я розплющила очі.

Стеля наді мною була не лікарняна. Низька, з темних балок, з павутиною в кутку — таку павутину я б удома за п'ять хвилин зняла, у мене руки сверблять на безлад. Я лежала на підлозі посеред кімнати, яку бачила вперше в житті, і серце моє…

Серце моє билося.

Спокійно. Без перебоїв, без болю в лівій руці, без тієї важкої гарячої грудки, що душила мене на сходах. Я полежала, прислухаючись до нього, як до дитини за стіною. Дихало. Билося. Чисто, легко, молодо.

Я сіла.

І світ хитнуло від легкості. Я підхопилася надто швидко, тіло послухалося надто охоче, ніби в ньому не було тих сімдесяти п'яти кілограмів, тих набряклих ніг, тієї вічної втоми в попереку. Я сиділа на чужій підлозі й уперше за вісім років не відчувала свого тіла як тягар.

Це налякало мене більше за все інше.

Я подивилася на свої руки.

Це були не мої руки.

Мої повні, з обгризеними нігтями, з мозолем від голки на середньому пальці, з обручкою, яка вже давно не знімалася через набряки. А ці он худі. Бліді. Тонкі зап'ястя, довгі пальці, нігті обламані, і форма інша, чужа. І жодної обручки.

Я дивилася на ці руки й чомусь спокійно думала: «Ну добре. Ну руки. Може, наркоз, може, я просто ще не прокинулася до кінця».

В мене ж завжди так. Спершу сприймаю все спокійно, по-діловому, а вже потім можна і панікувати. Вісім років навчили, спершу інформація, потім розрули ситуацію, а паніка—це розкіш, на неї треба час, а часу нема.

Я встала. Ноги тримали легко, пружно, мене аж хитнуло від того, наскільки легко. У кутку кімнати стояло щось схоже на дзеркало мутне, плямисте, у дерев'яній рамі. Я підійшла.

І ось тут спокій закінчився.

З дзеркала на мене дивилася дівчина. Молода. Худа до прозорості, з гострими ключицями, з блідим обличчям, на якому темніли тіні під очима. Руде волосся сплутане, давно не мите, заплетене в косу, що наполовину розпустилася. Веснянки. Сіро-зелені очі, перелякані, чужі.

Я підняла руку. Дівчина в дзеркалі підняла руку.

Я торкнулася щоки. Вона торкнулася щоки.

Я роззявила рота, щоб закричати, і вона роззявила рота, але крик не вийшов, бо горло перехопило, і я просто стояла, тримаючись за чуже обличчя, дивлячись у чужі очі, і в голові билася одна-єдина думка, дурна, недоречна, абсолютно не до місця:

«А шкіра гарна. Без жодної зморшки».

Тридцять один рік. Я померла в тридцять один. А в дзеркалі мені ніби вісімнадцять, і шкіра без зморшок, і я думаю про шкіру, стоячи в чужому тілі в чужому домі….мозок, коли йому дуже страшно, чіпляється за будь-яку дурницю, аби не дивитися в головне.

— Так…— сказала я вголос. Голос теж був не мій — вищий, молодший, з хрипотою, ніби дівчина довго не говорила або багато плакала. — Так. Спокійно. Думаємо.

Сісти. Я сіла прямо на підлогу, бо стілець у кімнаті був один і виглядав так, ніби розвалиться під поглядом. І почала робити те, що вмію найкраще, рахувати факти. Не панікувати. Паніка нічого не зварить і нікого не нагодує.

Факт перший, я померла. Це я пам'ятаю чітко, сходи, серце, шоколадка. Я не марю про смерть, я її прожила.

Факт другий, я жива. Дихаю, серце б'ється, підлога холодна, пахне гаром. Мертві по ідеї нічого не відчувають, навіть гару. Принаймні я завжди так думала.

Факт третій, тіло не моє. Молоде, чуже, руде, вісімнадцятирічне.

Факт четвертий, кімната не моя. І, судячи з темних балок, свічки на столі замість лампи й цього дивного гару, — це навіть не моя країна. І мабуть, не мій час.

Я сиділа з цими чотирма фактами, і вони ніяк не складалися в щось розумне. Бо розумного пояснення не було. Було тільки одне пояснення, нерозумне, з дешевих книжок, які я колись читала в метро дорогою на роботу, ще коли була робота й було метро.

Я померла. І опинилася в іншому тілі. В іншому світі.

— Ну ти даєш, Аліно, — сказала я вголос чужим голосом. — Інші просто помирають. А ти й тут устигла вляпатися.

І саме коли я це сказала, у голові щось… перемкнулося, ніби хтось відсунув завісу, і за нею посипалися картинки — не мої. Чужі.

Притулок. Довгий коридор, ряди ліжок. Дівчинка плаче в подушку, щоб не чули. Холодна каша. Хтось великий і злий забирає в неї щось із рук. Папірець із печаткою — «по досягненні повноліття забезпечується житлом». Радість і страх одночасно. Самотність — густа, як туман, у якому ця дівчинка прожила все життя.

І ще — свічки. Багато свічок, коло на підлозі, накреслене крейдою. Розкритий старий ноут — так, саме ноут, у цьому світі є ноути, ось тобі й «не мій час». На екрані якийсь текст, незрозумілі слова. Дівчинка читає їх уголос, тремтячим голосом, і дуже хоче, щоб вийшло, дуже-дуже хоче, бо їй так самотньо, що вона вирішила викликати хоч когось, хоч що-небудь, аби не бути самій…

А далі — спалах. Біль. Темрява.

Я сиділа на підлозі, тримаючись за голову, поки чужі спогади осідали в мені, як муть у скаламученій воді. І коли вони осіли, я знала про дівчину, тілом якої тепер була….майже все.

Її звали Кая. Вісімнадцять років. Сирота, виросла в притулку, тиждень тому отримала від держави цю комірчину на краю міста. Відьма—слабенька, недоучена, бо в притулку дар «консервують», щоб не вигорів передчасно, і вчать хіба на іскру щоб свічку запалити та на легке заклинання книгу з полиці зняти.

І ця Кая, дурненька самотня Кая, знайшла в інтернеті закляття.

«Потужний ритуал виклику», абощо. Вирішила, що покличе собі когось—друга, духа, кого завгодно, аби не бути самій у порожній квартирі на краю світу.