1

Будильник я не ставлю вже років п'ять. Навіщо, якщо є сечовий міхур дитини й тиск, що піднімає мене о пів на п'яту краще за будь-який дзвінок.

Сьогодні мене підняло о четвертій сорок.

Я полежала хвилину в темряві, слухаючи, як сопе Мілана в дитячому ліжечку, і як хропе за стіною Олег, і як гуде холодильник на кухні — єдиний у цьому домі, хто працює без вихідних так само, як і я. Потім встала. Тихо, по стіночці, щоб не рипнула підлога, бо якщо Олег прокинеться раніше будильника — це буде зіпсований ранок, а зіпсований ранок Олега означає зіпсований день для всіх.

На кухні я ввімкнула лампу над столом — не верхнє світло, верхнє б'є в очі й видно, які в мене руки. Дістала коробку з-під взуття, де лежать заготовки. У мене замовлення: десять сердечок із фетру до чотирнадцятого лютого, термін — післязавтра, по двадцять гривень штука. Двісті гривень. Це майже пачка памперсів. Майже.

Я шию при лампі, поки місто спить, і це найкращі дві години моєї доби. Чесно. Ніхто нічого не хоче. Ніхто не гукає «Аліна». Тільки голка, фетр і тиша, в якій я ще трохи я.

О сьомій проснулась Мілана. О сьомій п'ятнадцять — Олег.

Далі день складається сам, я в ньому вже не дуже й потрібна як людина, потрібна як функція. Зварити кашу-Мілані з маслом, Олегу без, у нього печінка. Зібрати доню в садок, колготки, які вона ненавидить, куртка, яку вона переросла, але нову купимо «коли буде з чого». Олегу —сорочку, я попрасувала ще ввечері, але він однаково гляне з таким виразом, ніби я щось не доглянула.

— Каву.— каже Олег, не відриваючись від телефона.

Я ставлю каву. Він відсьорбує.

— Холодна.

Вона не холодна. Я зробила її хвилину тому. Але я мовчки виливаю й роблю нову, бо сперечатися — це дві години зіпсованого настрою проти тридцяти секунд біля чайника. Я давно зрозуміла що краще промовчати і зробити так як він хоче ніж скандалити.

Я багато чого навчилася за ці вісім років.

Коли ми одружувалися, я працювала в друкарні, дизайнеркою. У мене були подруги — Іра, Світлана, ще дівчата з роботи. Ми ходили в кіно. Я сміялася. Я пам'ятаю, що сміялася, хоч уже не пам'ятаю, як віно було.

Потім Олег почав питати, чому я знову «вибігаю до своїх куриць». Потім — чому я витрачаю «його» гроші на каву з ними, коли ми «накопичуємо». Потім якось вийшло, що дзвонити Ірі незручно, бо Олег удома й кривиться. А потім Іра перестала дзвонити сама, і я навіть зрозуміла її. Я б теж перестала дзвонити жінці, яка щоразу пошепки каже «передзвоню пізніше» й не передзвонює.

Тепер у мене немає куриць. У мене є Олег, Мілана, сердечка по двадцять гривень і вісімдесят сходинок на наш п'ятнадцятий поверх, які я знаю напам'ять, бо ліфт у нас — окрема пригода.

Увечері — за класикою.

Олег приходить о сьомій. Я зустрічаю, бо так заведено — не мною заведено, але мною виконується. Знімаю з нього куртку. Подаю капці. Накриваю стіл: борщ, котлети, він любить, щоб гаряче й одразу, тому я розраховую так, щоб котлета лягла на тарілку рівно тоді, коли він сяде.

Він їсть. Я стою.

— Сіла б, — каже він іноді, по-доброму навіть. Але я знаю: якщо сяду, треба буде встати по хліб, по сіль, по серветку, по пульт. Тому простіше стояти.

Після вечері він лягає на диван. Я знімаю йому шкарпетки — він простягає ногу, я знімаю, це наш ритуал, від якого мене вже давно не пересмикує, бо звикнути можна до всього. Розминаю ступні. У Олега «важка робота» й «ноги гудуть». Що в мене гудуть мої — питання не стоїть, бо я ж «удома сиджу».

Я сиджу вдома. Так і є. Я просто сиджу.

Потім чищу його туфлі на завтра. Викладаю одяг — сорочка, штани, шкарпетки парою, щоб уранці не шукав. Купаю Мілану, читаю їй про колобка, вона засинає на «я від баби втік», і це найтепліша хвилина дня — її волосся пахне дитячим шампунем, вона тримає мене за палець, і на одну секунду мені здається, що все це не дарма.

А потім вона засинає, і я йду мити посуд.

Десь о десятій я згадую, що сьогодні не їла. Снідати ніколи, обід — доїдаю за Міланою, вечеряти при Олегу незручно, він не любить, коли я «жую над душею». Тому я стою на кухні о десятій вечора й їм холодну котлету над раковиною, прямо руками, щоб не бруднити тарілку.

Сімдесят п'ять кілограмів. Лікарка минулого разу похитала головою: тиск, серце, набряки, «ви себе запустили, жіночко». Я хотіла спитати, коли мені себе доглядати, але змовчала. Лікарка теж жінка, теж втомлена, навіщо їй мої котлети над раковиною.

Сьогодні, доївши свою холодну вечерю, я згадала, що закінчився хліб і памперси.

Олег уже спав. Мілана спала. Двадцять третя година, лютий, темно. Але якщо не купити зараз — уранці буде істерика: Олегу нема чого покласти на бутерброд, Мілані нема в чому до садка з сухою попою. Тому я натягла куртку —стару, з секонду, синю, я в ній уже четверту зиму, рукав протерся, але «нову купимо, коли буде з чого» і пішла.

Магазин біля дому працює до півночі. Я взяла хліб, памперси, молоко і скориставшись тим, що Олег спить і не бачить чека, поклала собі шоколадку. Маленьку. За одинадцять гривень. Я не пам'ятала, коли востаннє щось купувала просто собі, і чомусь саме сьогодні мені страшенно захотілося цю дурну шоколадку.

Я несла пакети додому й думала про неї. Не про чоловіка, не про доньку —про шоколадку. Як прийду, поставлю чайник, сяду на кухні сама й з'їм її повільно, по квадратику. Маленьке свято на одинадцять гривень.

В під'їзді я натиснула кнопку ліфта.

Тиша. Кнопка не світиться.

— Ну звісно.— сказала я вголос.

«ЛІФТ НЕ ПРАЦЮЄ. ВИБАЧТЕ ЗА НЕЗРУЧНОСТІ» — папірець на дверях, від руки, скотчем. Незручності. П'ятнадцятий поверх. Два пакети. Памперси, виявляється, важать як цеглини, ніхто не попереджає про це до материнства.

Я зітхнула й пішла нагору.

Перші п'ять поверхів — нормально. На шостому почала задихатися. На восьмому поставила пакети, постояла, послухала, як гупає серце — не як завжди, а у боці, нерівно, з перебоями. На десятому в очах попливли темні мушки, і я подумала що треба сказати лікарці. Запишуся. Колись. Коли буде з чого і коли буде час.