Многії літа...

Світла напівпорожня кімната. Я в ліжку. У вікно стукає яскравий сільський світанок. Бабуся вже на кухні в старому будинку чаклує зі сніданком. Дід щось мудрує в сараї. Час прокидатися. Мені сім, а попереду ще всі літні канікули...

Встаю. Біля ліжка на стільці лежать книжки, які я читаю влітку: повісті про тварин, українські народні казки і велика радянська енциклопедія. Ну пробачте мені, в середині дев'яностих інших енциклопедій в сім'ях колишніх вчителів не було. Одягаючись згадую, що вчора прочитав, - виявляється через 2,5 мільярди років наше Сонце збільшиться в розмірах і спалить все живе на планеті. В стурбованому стані йду на вулицю вмиватися. А тут саме і дідусь вийшов.

- Діду, - кажу.

- Га? - відповідає мені високий сивий чоловік з вусами як у Тараса Бульби.

- А це правда, що колись Сонце стане дуже великим і спалить тут усе?

- Звідки ти це узяв?

- В енциклопедії прочитав.

- Ну тоді правда...

- А ми можемо щось зробити, щоб цьому запобігти?

- Не знаю... Та знаю, що натщесерце вирішувати такі питання не можна. Он бабуся вже сніданок приготувала.

Як мене завжди дивували ці дорослі...Чесно кажучи, вони мене і зараз дивують. Ось серйозна проблема, треба покласти на її рішення всі існуючі інтелектуальні ресурси людства. А вони мені "їсти"...

Після смачного сніданку, а нажаль бабусиного сніданку я вже ніколи не скуштую, час іти на вулицю. Допиваю склянку парного молока і тікаю з-за столу. Тепер сюди повернуся не раніше обіду. Хапаю свій транспортний засіб. "Україна" - велосипед мого дитинства. Скільки доріг та бездоріжжя Вінниччини він бачив: поле, ліс, ставок, кам'янка.

В будинку навпроти мешкає мій друг Сашко. Майже щодня з ним бачимося. Крім того часу, коли йому треба допомагати батькам на городі або з худобою. Це ж я "на курорті", улюблений і єдиний онук, а Сашко тут живе. Життя в селі - це ще той бій на виживання, я вам скажу. Але тоді ні мене, ні його це не цікавило.

- Привіт, - я махаю Сашку.

- Привіт, - він відчиняє хвіртку та виводить свого "сталевого коня". 

- Ну що, куди будемо їхати?

- Батько казав мені перевірити бичка, поки він буде на роботі, а потім куди хочеш.

І ось ми вже їдемо на галявину, де пасеться худоба Сашка. Маленьке село Квітка, що на Вінниччині, влітку являє собою суцвіття різнобарв'я: брудний сірий, іноді коричневий ґрунт внизу; яскрава зелень, через яку пробиваються старі і не дуже хатки, навкруги; з кожного боку село оточене нескінченними жовтими полями, на яких з середини липня починаються жнива; і на всю цю світлину з висоти дивиться розпечений жовтий диск, чим тільки посилює кольори.

Перевіривши стан бичка (все з ним було чудово), продовжили вирішувати, де будемо далі мандрувати. Саме мандрувати. Бо для звичайного хлопця, що приїхав у село з російськомовного міста Полтавщини, блукання до тепер невідомими стежками, прогулянки лісом, пошук суниці і те, що її можна їсти безпосередньо на галявині, це все пригоди, не буденність. У мене в місті навіть воду з крану пити не можна, а тут суниця в лісі... От вчора наприклад ходили з Сашком на ставок. Він мені продемонстрував, як на мілині можна ловити карасів руками. Звичайно, що в мене нічого не вийшло, та він вхопив пару. І такі нові пригоди відбувалися щодня.

- Може до колишньої лікарні поїдемо, яблук поїмо? - Сашко пропонує.

- Та щось не хочеться...

- Мені теж...

Два хлопця на галявині, поруч лежать їх велосипеди, трохи далі пасеться бичок, на дворі червень, в головах дитинство. І чого ще не вистачає?

- Може на ставок?

- Вчора ж були...

- Тоді поїхали, покажу тобі одне місце...

- Куди?

- У той кінець села,- показує. - Там є струмок з джерельною водою.

- Це як? - здивовано запитую я.

- Ну джерело: воду з нього можна пити...

- Серйозно? Прямо зі струмка? - містянин в мені не те, що здивувався, він просто обурився.

- Так. Прямо звідти...

От уже два хлопця сідлають своїх двоколісних друзів і рушають у нову пригоду. Галявину змінює дорога. Повз мене знову пролітають сільські хатки, люди неквапливо пораються на городах, домашня птиця вештається під ногами.

Потрапляємо на околицю. Попереду нас лише небо та безкраї жовті поля пшениці. Я знову згадую прочитане. На цей раз в голові спливають спогади з народних казок: мені здається, що за небокраєм на нас чекає великий і страшний змій. Так. Саме йому і належить це поле, небо і струмок. А кому ж іще? Такі скарби не можуть бути володіннями людини. Казковим пейзажам казкових володарів! Це зараз я розумію, що тисячі років тому наші мудрі предки за допомогою цих персонажів освітлювали сили матінки природи, з якими їм доводилося стикатися, а перемагали вони їх лише розумом і кмітливістю. Та й то, чи перемагали? Пристосовувалися й поважали. Це буде вірніше.

- Бачиш ті дерева? - Сашко наче збудив мене.

Дивлюся в напрямку, що вказує друг, і бачу дивну картину - серед поля стирчить невеликий перелісок. Купка дерев наче зібралися про щось погомоніти.