на тій тьмяній кухні.

Я їхала у жовтій маршрутці, дивлячись на небо за вікном, і моментами заплющувала очі - надто рано прокинулась сьогодні. Музикою у навушниках намагалась заглушити шум дороги і людей поряд, але якось не надто вдавалося, тож старалася абстрагуватися від усього, окрім мелодії і сірих хмар за вікном.

Іноді екран телефона засвічувався, коли приходили сповіщення, змушуючи мене дратуватися. Та щойно я хотіла поставити його в режим «не турбувати», як помітила повідомлення від брата і, усміхнувшись, відповіла.

Братик: Ти далеко ще?
Ліна: ні, буду за 10 хвилин.

Цього разу маршрутка до кінцевої приїхала дуже вчасно, оскільки, тільки я зійшла з неї, побачила брата, що виходить з машини. Він знаходить мене очима і підходить ближче з теплою усмішкою, забирає мої речі, а потім одразу ж обіймає, паралельно запитуючи вже звичне для нас «як ти?».

- Усе гаразд, - відповідаю я, і ми разом йдемо до машини.

Брат відчиняє для мене двері, я тихо дякую і сідаю всередину, а він, поклавши мої речі у багажник, умощується з іншого боку. Протягом поїздки ми перекидалися якимись незначними репліками: говорили про моє навчання і захоплення, про його роботу і вільний час. Усе доволі спокійно й розмірено, як завжди. Хмари за вікном були особливо красиві - майже грозові - я спостерігала за ними щоразу, коли не дивилась на брата поруч.

- До нас, до речі, друг прийшов, то познайомлю вас, - несподівано сказав він, але я все ж не надто здивувалась, оскільки це звичайна практика - у нього багато друзів, з якими хоче мене познайомити.

Мені завжди було дуже приємно, але ніколи не розуміла, чому він це робить.

- Гаразд. Як його хоча б звати? - запитала, усе ще дивлячись на хмари - здається, скоро піде дощ.

- Валік.

- Але ж я знаю Валіка, - повернулась до нього.

- Це не той, якого ти знаєш, - заперечив він. - З цим Валіком ми познайомились лише пів року тому. Ми не часто бачимось, - я слухала його голос і відчувала свою втому. - Він ще навчається на магістратурі у Чернівцях.

Усе було прекрасно до цих слів. Справді було. А тепер у моїй голові прозвучали слова уже майже забутим голосом: «Я не агітую, але хочу, щоб ти знала, що у цьому місті тебе чекають». Рвʼяно видихувши, відігнала цей мʼякий голос з думок.

- О, гаразд, - усміхнулась, повертаючись назад до вікна.

Мене все одно не дуже то й хвилювало це знайомство - я більше була у передчутті сьогоднішнього вечора.

Хоча їхати не так далеко, мої повіки були надто важкими, щоб тримати їх розплющеними. Саме тому я випадково заснула на передньому сидінні авто, допоки легкий шум супроводжував нашу поїздку.

***

Брат тримає у лівій руці мій рюкзак з речами, а я - свою сумочку. Перед дверима квартири він перекладає рюкзак у праву руку і стукає у темні двері іншою. Я дивлюсь кудись вбік і знову позіхаю, шкодуючи, що заснула дорогою сюди, тому що тепер відчуваю сильну сонливість. Через декілька секунд двері відчинились, а на порозі, з усмішкою на обличчі, стояв Діма - сонливість, як рукою зняло. Він подивився на мене і підійшов, щоб обійняти:

- Приві-і-іт! - я відповіла тим самим, також усміхаючись. - Давно не бачились, Лін. Агов, ти підросла? - запитав він і засміявся.

- Не смішно, - закотила очі я, але все ж знову усміхнулась. - Між іншим, не моя вина, що я не росту більше 165 сантиметрів - усі запитання і претензії до батьків.

- От лягатимеш раніше спати - і виростеш.

Брат похитав головою і подивився на мене:

- Проходь, роззувайся, - сказав він і пропустив мене першою до квартири.

- О, Лін, це Валік, - сказав Діма десь збоку.

- Привіт, - сказала я, дивлячись на свої кросівки, поки швиденько роззувалась, а потім усміхнулась і підняла голову.

Моє тіло налилось свинцем, а усмішка сповзла з обличчя, щойно я знайшла поглядом того, кого мені представив Діма. Переді мною стояв Валя - не Валік, як про нього говорили хлопці, а саме Валя. Мовчав. Через кілька миттєвостей, надто довгих для цієї ситуації, ледь здивовано сказав «привіт».

А у моїй голові зрадливо зʼявились його вже такі далекі про нас слова: «Якщо всесвіт задумав створити щось нове, у нього непогано виходить».

«Якщо всесвіт хотів створити щось нове - що ж, у нього не вийшло,» - подумала цього разу я, дивлячись на чоловіка попереду себе. Ми були знайомі всього лише шість місяців - протягом наступних шести ми вчились забувати.

Діма та брат переводили погляд з мене на Валю якийсь час. Тиша у цій кухні трохи затягнулась, чи не так?

- Ви знайомі? - усе ж з недовірою запитав брат, коли ми все ще безмовно дивилися лише одне на одного - я навіть жодного разу не кліпнула за цей час.

- Зрештою, земля кругла, - лише сказала з видихом я і нарешті глянула на брата: - я поки занесу речі до кімнати і розберу їх, ти не проти?

Він кивнув, а я одразу ж взяла рюкзак і зникла за дверима кімнати брата, який за мною, на щастя, не пішов. Я намагалась тримати себе в руках, але ставало все важче.

Я чула тихі голоси за дверима, але не намагалась прислухатись - була надто зайнята намаганнями привести до норми своє серцебиття, тому що відчувала його стукіт вже у горлі. А у вухах глухо звучало «Щастя» голосом Валі.