Мінлива байдужість

Самотність душила її, обіймала за плечі, сипала снігом за комір. Вона йшла по нічному Києву й дивилась майже в нікуди. Холодно. Холодно на серці. Воно й так вкрито кригою. Холод на душі. Холодно. Це було боляче, коли він закрив двері між її минулим, таким щасливим, таким наповненим світлом, сподіваннями, мріями та її майбутнім. Вона залишилася тут. Тепер. Назавжди. На самоті. Ця самотність виглядала звідусіль.

«Я не залежу від тебе. Я нічого не хочу більше. Моя душа стогне. Мої очі плачуть. Я нічого не хочу більше, ніж те, що ти мені давав. Ніж ті кляті цілунки. Ніж те прокляте небо!» Так, те незабутнє осіннє тяжке небо прямувало за нею, воно зазирало в очі, бо воно назавжди застигло в них важким сірим кольором. Воно розтеклося рікою і змерзло на холоді та самоті. Воно висло тяжкими хмарами на душі, але вже було пізно. Ріку вкрила крига, на небо до самого небокраю майже чорне ще ці хмари… й міст… останній міст між сучасним і таким далеким минулим. Майже прірва, майже вічність, але минуло менше години з того моменту, як вона блукала Києвом.

Вона навіть не помітила, як прийшла додому, скинула одяг, залізла в ванну й пустила гарячу воду. Вода розпарювала її ніжне тіло, а вона нічого не відчувала. Ретельно намиливши мочалку вона почала терти шкіру так, наче весь день працювала в шахті. Ще раз намилилася, ще, ще й ще. Мило ручної роботи тріснуло від натиску її сильних і таких тоненьких пальчиків. Вона вимкнула воду, встала босоніж на теплу підлогу. Калюжі мильної води розтікалися по підлозі й нагадували формою Африку. Вона не пам’ятала, як заварювала каву, як знову вдягалася, шукала цигарки та запальничку.

Вона сиділа на загальному балконі навприсядки. На голові був намотаний рушник, а зверху натягнутий капюшон флісової куртки. Спиною вона підпирала стінку балкона. Дублянка розхристана, на ногах лише капці. Босоніж. Теплі шкарпетки так і залишилися лежати в шафі.

Вона так боялася помилитися; та врешті решт ми отримуємо те, чого більш всього боїмося. Навчимося з цим жити, сприймемо це, як провидіння – буде новий етап життя. Та її помилка переростала в неї саму й переливалася в життя. Якісь сполучені посудини. В один наллєш рідину – в іншому буде порожньо. Що вона лила? То Богові відомо. А лила багато чого: і ніжність, і ласку, і спокусу, і хміль закоханості, і радість від зустрічей, і мільйони цілунків, і щирість… А скільки ж вона вилила тієї щирості! Й де це все? Куди поділося? Чому сама? Де воно, Кохання?..

Чому все враз стало дивним, безглуздим, зайвим і чужим? Вона складає в голові безкінечні монологи, проговорює їх в обличчях, шукає відповідь на найбанальніше запитання «чому?» й, не знайшовши, знову поринає в безкінечність слів, думок, спогадів. Самотність сидить поряд, обіймає за плечі, посміхається: «Ну, як? Сама? Ти ж  до цього прагнула?! Як, ні?!! А хто мені кричав про самостійність? Про те що став дорослим і відповідальним? Ти – мале пихате дівчисько! А я – твоя справжня сутність! Тож сприймай і радій!»

Не витримала. Дістала телефон і набрала знайомий номер:

– Чому ти мене не попередила? Як ти могла? Знала й мовчала!..

– Тебе не можна було стримати й зупинити. Ти сама хотіла пройти цей шлях, бо слухала й чула тільки себе. Тільки себе. Твої очі, вуха й губи було заліплені закоханістю. Сліпою жадібною закоханістю…

Вона вимкнула ненависний телефон з безжалісним голосом подруги. Так! Вона пила цю закоханість як молоко, вгризалася гострими зубками в її ніжну плоть, насолоджуючись кожною миттю. Тільки б поряд, тільки б разом, тільки б з ним!!!

Цигарка тліла в закоцюблих пальцях, попіл падав в чашку з крижаною кавою. Вона з такою байдужістю дивилася на яскравий ранок, який безжально щипав двадцятиградусним морозом. Ступні вона вже геть не відчуває. Та байдуже! Їй начхати на це! Пальці звело від холоду. Недопалок плюхнувся в чашку.

Сліз немає. Вони прийдуть з весною. А зараз вона заморожена. До весни. До першого яскравого сонця й кригоходу. А всі свої почуття заховані в інкубатор. Тож чекай, поки вони вилупляться.

Раптом її підняли вгору, чашка з недопалком випала з рук, розлетілася на маленькі скалки, брязнула ложечка об підлогу, наче запустила часовий механізм. «Тік-так, тік-так! Будеш жити, чи не так?» – відгукнулося в серці. Капці упали з ніг. ЇЇ понесли додому.

Знову гаряча ванна, потім розтирання горілкою. Дивно, звідки взялася горілка, її ж колишній не пив ніколи. Потім в її руках з’явилася велика чашка гарячого ромашкового чаю. Її закутали в трьох ковдрах, надягли на ноги дві пари товстих в’язаних шкарпеток. Тепло піднялося вгору, вдарило в голову. Її розморило від жару. Очі закрилися. Серце калатало. А далі пустеля. Величезна пустеля сну.

– Я сама знаю, що роблю. Я працюю. Працюю над собою, працюю на знімальному майданчику. А ти? Ти вдень і вночі граєшся в свої тупі іграшки. Ти зовсім сором загубив! – Римма складала речі в валізу.

– Ти куди? Може, побалакаймо, – високий кремезний чоловік двадцяти семи років сів поруч на ліжко та спробував усадити поряд дружину.

– Геть! – огризнулася Римма. – Я втомилася від твоєї байдужості. Тобі варто переглянути наші стосунки. Зрозумів? Тиме, з ким я балакаю? Ось! Ось такий ти завжди!

– Риммо, нумо обговоримо все. Не треба пороти гарячку…