Епілог

За якийсь час ми з Маркіяном вирішили зробити собі медовий місяць. І відправились подорожувати по стількох країнах, що я навіть збилася з рахунку. Це була дуже інтенсивна та насичена подорож, що деколи в один день ми відвідували дві країни. Я просто зізналась, що ніколи не була закордоном, то ж мій чоловік вирішив це виправити. Але потім пообіцяв, що в кожній країні ми ще побуваємо не один раз. По поверненню, вражень було неймовірно багато. Як і втоми. Коли ми вийшли з аеропорту, то хотілося просто якнайшвидше прийняти душ та лягти спати. Але коли ми сіли в наше авто, то я зрозуміла, що мабуть відпочинок мені не світить.

— Що це? — я досить скептично оглянула чорну повʼязку, що протягнув мені Маркіян.

— Такий собі…маленький сюрприз. Але… ти мусиш закрити очі.

— Після тієї підстави з морепродуктами я не дуже хочу довіряти тобі, — я примружила очі.

— Та годі вже, — Маркіян роздратовано цокнув язиком, — не були такі гострі, як ти вигадала.

— Маркіяне, я плакала. Це було дуже гаряче.

— Все, давай без довгих розмов. Одягай повʼязку і поїхали.

Я з деякою недовірою глянула на свого чоловіка, та все ж взяла до рук ту повʼязку та натягнула на очі. Все відразу стало темним. Я порухала пальцями перед очима і зрозуміла, що насправді через цю тканину нічого не видно. Та я вирішила піддатися на всі його провокації і використати цей шанс, як ще деякий час для сну. Тому я навіть не зрозуміла, коли ми встигли зупинитися. Спочатку я налякалась, бо розплющила очі та побачила лише темряву. Але потім свідомість відразу нагадала, що це черговий дурний жарт мого Маркіяна.

— Вже можна виходити? — досить голосно спитала я, бо мені здалось, що його взагалі немає поряд, адже стало якось надто тихо.

— Так, — різко відповів чоловік, — зараз, зачекай. Я допоможу тобі.

Спочатку він вийшов з авто, а потім я відчула, що відчинились двері поряд зі мною. Маркіян взяв мене за руку та обережно допоміг вийти з машини. Потім повів мене кудись. Здійнявся вітер та все моє волосся, здається, розлетілося в різні сторони. Я розхвилювалась, бо раптом тут зараз буде купа людей, а я виглядаю, як опудало з поля. Але йшли ми не довго та вже практично за декілька кроків зупинилися.

— Ти готова?

— Ні. Але думаю, вибору в мене немає.

— Саме так, — Маркіян засміявся та зняв з мене маску. Денне світло засліпило мене, то ж довелося прокліпатися, перш ніж я змогла нормально бачити. І вже тоді я глянула перед собою.

— Це… що… — здивовано сказала я.

— Наш будинок, — гордо сказав чоловік.

— Ні, ну це ж… це твій будинок, — я повернулась з до нього з запитанням в очах.

— Так. І тепер тут будемо жити ми. Удвох. 

— Як же це…

— Та ходімо вже, — Маркіян обійняв мене за плечі та відчинивши двері, завів всередину. Я оглянулась довкола. Тут все було так само, як я і запамʼятала, будучи в домі останнього разу. Але все ж не покидало відчуття, що щось змінилося.

— І як це ми будемо жити тут удвох? А де ж всі твої родичі?

— Думаю, варто спочатку зробити чаю. І я все тобі розповім.

Я кивнула і ми пройшли до кухні. Маркіян почав чаклувати з чашками, а я мовчки сиділа та спостерігала за його рухами. Паралельно згадуючи все, що відбувалося в цьому домі за цим столом та на цій кухні. Спогади були хороші та не дуже. Але я не встигла поринути в них, бо чай вже був готовий. Маркіян сів навпроти мене та взяв за руку.

— Ну то що ж сталося? — нетерпляче спитала я.

— Що ж… Поки ми були у подорожі, я продовжував займатись деякими справами. І можу сказати, що у тій фірмі ти більше не працюєш.

— Ти все-таки звільняєш мене? — я ледь не пропищала це.

— Так. І себе. Ми двоє більше не маємо ніякого відношення до цього офісу.

— Тобто?

— Вони знайшли вже нового керівника, чудово. А я тепер буду керувати своєю…власною…фірмою…— на обличі Маркіяна зʼявилась широка усмішка.

— Справді? — я вражено підняла брови, — невже ти вже отримав свій спадок?

— Так, і це виявилось легше, ніж я думав. Батьки навіть чемно та гарно зі мною розмовляли, без докорів. І ми розійшлись з ними на гарній ноті. То ж вони вже переїхали закордон, залишаючи все тут мені.

— Зачекай, а… де Ед? Він теж поїхав з ними?

— А тут, я тобі скажу, теж дуже цікаво. Батьки поїхали і будуть там керувати його бізнесом. Він повністю віддав його їм. А сам сказав, що врешті хоче скинути з себе це ярмо і далі жити так, як хоче сам, а не як від нього вимагають інші. То ж він залишився тут, але кудись переїхав. Я ще цього не знаю.

— То ви з ним помирились?

— Ну-у-у…можна сказати й так. Починаю до цього привикати.

— Так, добре. А Міла де?

— А…

— А Міла помирає від нудьги, поки дочекалася вас тут, — раптом з коридору почувся радісний голос та в дверях зʼявилась дівчина, — ви надто довго. Мали приїхати ще годину тому.

— Так рейс затримали нам якраз на годину…— сказала я, — а ти тут?

— Мала забрати деякі свої речі. Не буду ж я псувати ними тут ваше любовне гніздечко, — вона знову сміялась.

— А Міла це просто Міла, — важко видихнув Маркіян, але все ж посміхнувся.

— То що, як зʼїздили? Багато встигли побачити? Були там де я розповідала?

— Не всюди, — відповів Маркіян, — на все не вистачило часу. Це ти в нас… юна мандрівниця.

— Я була всього-то лише у двох країнах, — Міла ображено схрестила руки на грудях, — а ти як завжди.

— Та годі вам, — я махнула рукою, — не сваріться. Справді, поїздка вийшла дуже гарною та цікавою.

— Я рада. І дуже приємно бачити вас разом. Отже, все це було не дарма.

— Не дарма? — перепитав Маркіян.

— Ох, — вона невдоволено закотила очі, — що, думаєте, ви такі круті, що сама доля вас вирішила зіштовхнути, щоб ви нарешті прозріли та помирились? Не вигадуйте.

— Про що ти? — я підняла одну брову.

— Ну бляха…— Міла підійшла та сіла поряд з нами на стілець, — памʼятаєш ту записочку, що я віддала тобі?

— Ну так…— я кивнула.