29

— З якого початку? — я уважно слідкувала за Мілою, поки та, наче, підбирала якісь слова. Ми сиділи на кухні за столом. На ньому досі стояла чашка, з якої пив Маркіян. Я так і не наважилась прибрати її, навіть не торкнулась. 

— Тоді у мене був досить поганий період в житті. Я… шукала себе, намагалась знайти роботу. Але всі співбесіди були провальними. І от після чергової відмови, я вирішила, що мене це вже дістало. Захотілось просто відпочити. І я пішла в свій улюблений заклад, щоб замовити поїсти. За якоюсь дурною випадковістю, я забрала собі не своє замовлення та майже все його зʼїла. І це було замовлення Віктора. Так ми і познайомились.

— Неймовірна історія, — я закотила очі.

— У мене є принципи, повір, — Міла махнула рукою, — я питала у нього про все. Але Віктор сказав, що абсолютно самотній. А тебе сам показав, представив як сестру. То ж я і повірила. Я дуже сильно кохала його, справді. Також знала, що він хоче зробити мені пропозицію. Була такою щасливою…— я побачила, що на її очах ніби зʼявились сльози. І стало навіть трохи шкода Мілу. Вона так сильно кохала його? Може навіть більше ніж я.

— Тоді в той вечір… я була просто під враженням. Мені здається, навіть до кінця не усвідомлювала, що насправді сталося. І що ти дійсно не його сестра. Я не ходила до нього на похорон, бо просто б не змогла витримати це. І своїй сімʼї я теж нічого про це не казала. Просто мовчки поїхала подалі, щоб якось пережити втрату.

— Як це…дивно. Я теж не ходила. Він крутив голови нам обом, а в результаті… залишився сам. Жодна з нас не захотіла побачити його востаннє.

— Виходить, він заслужив на самотність, — Міла говорила вже більш впевнено, — якщо мав сміливість заводити романи, то мав би й сміливість говорити правду.

— Можна тебе дещо спитати?

— Питай, — дівчина байдуже махнула рукою.

— Маркіян завжди казав мені, що ти…трохи дивна. Живеш у своєму світі. Тобі байдуже на сімʼю і так далі. Але ти ж наче… ну, нормальна. Чому він так казав?

— Бо я хотіла, щоб вони про мене так думали. Не знаю, чи добре ти знайома з нашими батьками, але вони ще ті неадеквати. Поки я була маленька, то ще відчувала від них турботу чи любов. А потім їм щось заклинило і вони зациклились лише на Еді. Я бачила, що йому це неприємно, та він нічого з цим не робив. Маркіян же, навпаки. Всіляко хотів отримати, заслужити схвалення батьків. Ненавидів Еда. За цим насправді було неприємно спостерігати. А мені ж було на все це байдуже. Я не хотіла, щоб мене мучили, як найстаршого брата. Не хотіла принижуватися перед ними, як старший брат. То ж я просто обрала себе. Свторила для себе свій світ і жила в ньому. І за першої ж нагоди просто втекла з тієї божевільні. Я не збиралась нікому подобатись, підлещуватись та підлаштовуватись. Тому й вони вважали мене дивною. Незручною. А я була тільки рада цьому.

— Цікава позиція, — я легенько закивала.

— А головне надійна. Я хоч і розумію, що мама з татом на мене надій точно ніяких не покладали. Та я все зробила так, щоб у них навіть найменшого бажання не виникало. Ненавиджу відповідальність.

— Ненавидиш? Але хотіла вийти заміж? — я підняла брову.

— З того часу я вже все переосмислила. І точно тепер не хочу заміж.

— Я була такої ж думки, — я сумно глянула на ту чашку, — поки не зустріла Маркіяна.

— До речі, про нього. Мій брат реальний козел, я це і без тебе знаю. Але я впевнена, що він кохає тебе.

— Ну і звідки ж така впевненість? — я скривилась.

— Як я вже казала, я вмію підслуховувати. Але це зараз неважливо. А ти кохаєш його?

Міла запитала так рішуче, що я навіть на мить розгубилась. Її очі палали цікавістю та якимось лукавством. Я зовсім не могла зрозуміти такі її емоції. Але і на питання теж дати відповідь не наважилась. Я справді кохаю Маркіяна, але чи має це зараз вже хоч якийсь сенс…

— Це вже дуже складно…— я почала змітати зі столу неіснуючі крихти, — і він, і я… ми…

— Посварились, не зрозуміли одне одного, я в курсі, — вона закотила очі.

— Тому я не хочу зараз це обговорювати.

— Коротше, мені вже час йти…— Міла підвелась, — і я передам тобі оце. Маркіян цього не знає, то ж… май на увазі. І Вероніко…

— Що? — я підвелась за нею.

— Я не хотіла образити тебе. Вибач, якщо через мене тобі було боляче. Доля така штука…

— Все гаразд, Міло. Я розумію, ти… так вже сталося. Нехай це буде в минулому.

— Ти класна. І я рада, що у Маркіяна така дружина. Навіть якщо і спочатку була фіктивною, — останню фразу вона прошепотіла, засміялась та практично втекла з мого дому.

Я вражено стояла та дивилась їй вслід. Звідки вона знає? Чи насправді всюди і все підслуховує. Я опустила погляд на стіл, на якому лежав неохайно складений папірець. Якщо вона сказала, що Маркіян не знає, отже вона це вкрала у нього? Дуже цікаво… На папірці було написано дату, час та адресу. Значить, завтра у Маркіяна буде якась бізнес-зустріч. Бо за цією адресою був невеликий ресторанчик, який всі називали гніздом бізнесу. Бо там чомусь всі завжди любили проводити такі зустрічі, навіть наш колишній керівник. Я повільно опустилась назад на крісло, продовжуючи дивитись на той папірець. Для чого Міла принесла мені це? Думає, що я піду туди, захочу з ним зустрітися… Звісно, я б хотіла його побачити, але щось наче не пускає мене. Змушує зупинитись та обдумати все, що між нами відбулося. 
За думками про все це пройшла вся моя ніч, я ні на мить не заплющила очей. І продовжувала думати зранку, поки приймала душ, поки чистила зуби, поки снідала. З моєї голови ніяк не виходив Маркіян та все те, що у нас із ним було. Я сиділа на кухні за столом, дивлячись на той папірець, на чашку Маркіяна та на годинник. Його зустріч вже напевно почалась. Отже варто ще трохи почекати… і ще трохи… і ще… Та врешті я не втрималась, швидко зібралась та поїхала до того ресторану. 
Цього разу Маркіян теж сидів на терасі. Проте він був сам та щось нервово набирав на телефоні. Я чомусь не наважувалась підійти… Він був такий злий, можливо зустріч пройшла погано абощо. То ж я довго стояла на місці та не наважувалась ступити й крок. Але потім офіціатка принесла йому каву, то я трохи розслабилась. Він би не пив її, якби хтось зараз мав прийти. Якийсь час я ще не наважувалась підійти, але повз мене проходили люди і випадково штовхнули мене. Так, що довелось податись вперед. Я вирішила, що це точно знак, тому набрала повні легені повітря і пішла.