28

— Так, я хочу бачити Маркіяна, — я зробила надзусилля, щоб говорити спокійно, — можеш покликати його сюди? В мене… є деякі питання щодо нашої роботи.

Дівчина зміряла мене поглядом. Потім ще раз. Її обличчя не виражало ніяких емоцій. Наче вона намагалась стримувати себе.

— Проходь, — вона відійшла вбік, запрошуючи мене всередину, — думаю, він скоро прийде, якщо вже прокинувся.

— Прокинувся? — я невпевнено зупинилась на порозі. Тобто Маркіян ще спить… не пішов на роботу. Невже вона так сильно закрутила йому голову, що він весь свій час проводить з нею, навіть настільки, що ігнорує роботу…

— Так, йому щось недобре. Не знаю, не вникала, — дівчина провела мене на кухню, — чаю? Кави?

— Ні, дякую, — я коротко відмовилась і обережно опустилась на стілець. Глянула довкола, прислухалась. Будинок був наче порожній. І звісно, чому б ця парочка не скористалась цим. — А де Олексій Валерійович та Віра Дмитрівна?

— Поняття не маю, — дівчина розвела руками та повернулась до кухонної поверхні, щоб зробити чай, мабуть, собі.

— Ну звісно, — буркнула я собі під ніс, щоб вона не почула. Але рухи її були надто різкими, у неї декілька разів щось падало, наче вона дуже хвилювалась, але не хотіла цього показувати. Невже Маркіян розповів їй про все? То так вона хоче переконати мене, що їй соромно?

— Ти… як ти? — раптом спитала дівчина, — працюєш з Маркіяном разом, так? Неочікувано… Якщо чесно, я не думала, що нам вийде ще коли-небудь зустрітися.

— Так… я теж більше ніколи не хотіла тебе бачити.

— Грубо, — буркнула вона, — але справедливо.

— Доброго ранку, — почулося в дверях і ми обоє повернули голови, — о, Вероніко! Яким вітром? — на нас дивився усміхнений Ед.

— Та я…— я різко глянула на дівчину, яка при його появі була абсолютно спокійна. Отже, вони знайомі.

— Маркіян сказав, що ти поїхала кудись. Відпочити з подругою. Вона розлучилась з чоловіком, так?

— Так, — процідила я крізь зуби, — але поїздка відмінилася. Тому я вирішила зробити сюрприз.

— Думаю, Маркіян буде дуже радий, — Ед пройшов до тумби та дістав звідти каву. Він стояв практично поряд з тією дівчиною, але це взагалі не заважало йому. Я почувала себе якоюсь ідіоткою, з якої всі насміхаються та намагаються познущатися.

— Він ще довго спатиме? — я нервово стукала пальцем по своїй сумці, — може розбудити його? Я просто…

— Не треба нікого будити… — позіхаючи, на кухню прийшов Маркіян. Він був дуже сонний, помʼятий. Чим же можна було займатися всю ніч…

— Ти як? Тобі вже краще? — спитала дівчина і я цього вже не витримала, а підірвалась з місця.

— Вероніко? — Маркіян різко отямився та став бадьорий, — що ти тут робиш?

— Я…— мій могляд знову зачепився за ту дівчину і від цього вона, здається, розхвилювалась сильніше. Міцніше стисла чашку двома руками та опустила погляд.

— Думав, ти поїхала…— він говорив це так легко… Звісно ж, йому не звикати брехати.

— Ні, я нікуди не поїхала. І це… я тут, щоб поговорити. Що…що все це означає?

— Що саме? — Маркіян підняв одну брову.

— Та все, годі! — раптом голосно сказала дівчина, — розумію, до чого все йде… і думаю, що тримати це в собі вже не зможу. Тим більше, раз ти вже тут, Вероніко… Її хлопець зраджував їй зі мною. Довго. 

Я спочатку відкрила рота, щоб щось сказати, але коли Ед та Маркіян повернули вражені погляди на неї, навіть мені стало якось трохи ніяково.

— Що? — вигукнув Ед.

— І ми якби думали одружитись… Вибач, я не хотіла, щоб так було. Та я навіть не знала про тебе, чесно. Точніше знала, але…

— Почекай, — її різко перебив Маркіян та звернувся до мене, — твій хлопець помер, так? Але ти казала, що потім дізналась, що він зраджував тобі. І зустрілась з тією дівчиною.

— Так, — кивнула, — ось саме це вона і є. Як бачиш, мене вона теж знає. 

— Звісно ж знає… ну тобто… Бляха, Міло! Чому постійно з тобою відбувається щось саме отаке!?

— Не кричи на мене, — вона фиркнула, — я кохала його… Було стільки планів…

— Мені здається, я потрапив у божевільню, — раптом сказав Ед та надпив каву, — треба було раніше повернутись додому.

— Стоп! — крикнула я, оглядаючи всіх і почала важко дихати від тупого хвилювання, — що відбувається? Що в біса відбувається? Хто вона, Маркіяне? 

— Так це ж Міла. Моя молодша сестра. Я ж розповідав тобі, хіба ти не памʼятаєш? — Маркіян говорив спокійно, навіть якось трохи винувато.

— Ти подумала, що вона його коханка? — знову засміявся Ед.

— Так, — тихо сказала я, дивлячись кудись поміж них всіх в одну точку, — уяви, як мені було… Побачити ще одну зраду від коханого… з тією ж самою коханкою.

— Міло, пішли, — старший брат взяв її за лікоть, — зараз нам тут нема чого робити.

— Ще раз вибач, будь ласка, — крикнула дівчина вже в дверях.

— Яке ж це божевілля, — я прикрила обличчя долонями та схилилась на коліна.

— Ти сказала коханого? — я відчула теплі долоні на своїх руках. Маркіян присів біля мене та спробував обійняти.

— Чому ти так зробив? — я говорила в долоні, — чому ти нічого не захотів мені пояснювати?

— Бо ти була просто неймовірно зла. Та ти просто взяла і зібрала всі мої речі… Я знав, що б я не сказав тобі, то ти б не повірила. Хотів дати можливість тобі заспокоїтись, отямитись.

— А з роботи для чого мене звільнив? Це такий бонус до всього цього? — я врешті підняла голову та зустрілась з темними очима Маркіяна. Такими рідними… Але зараз так боляче було в них дивитися.

— Та не звільнив я тебе. Цей лист просто моя підробка. Я хотів, щоб ти відпочила після цього. Не знав, як довго тобі треба буде, щоб зрозуміти мене та вибачити. Це не звільнення, а відпустка. За мій рахунок.

— А ти чому не на роботі тоді?

— Бо я теж думав про це. Як все по-дурному вийшло. Не спав всю ніч. Потім заболів живіт… Коротше. Вирішив і собі зробити трохи вихідних.

— Ти ж знав, що я пережила. Знав, що мене зрадили. І ти…ти вирішив зіграти на цьому? Як тільки я відкрилась тобі, подумав, що це буде так чудово, нічого не пояснити мені та втекти.