27

Скільки я плакала, навіть не знаю. Все було як в тумані. Потім я мабуть заснула від знесилення. Але прокинулась вкрита пледом, який був у іншому місці, тобто сама я взяти його не могла. Отже це Маркіян… Я скривилась, як від болю та швидко скинула плед з себе, хоч і відразу стало холодно. Повільно сівши на ліжку, я потерла руками обличчя. Навіть пальцями відчувала, як опухли очі від сліз. Перед очима знову зʼявилась та картина, як вони обоє сиділи та мило розмовляли. Хотілося знову заплакати, але сльози мабуть вже закінчились. Я покосилась вбік та побачила, що валіза продовжувала бути на тому ж місці, куди я відштовхнула її. Невже він не зрозумів мого натяку? На якийсь час я зависла у своїх думках, поки не почула шум з кухні. Невже Маркіян мав наглість бути тут, поряд зі мною… Я рішуче підвелась, та пішла до нього. Застала чоловіка, сидячого за столом з чашкою та гортаючи щось в телефоні. Він з посмішкою підвів голову на мене, але потім все ж змінився в обличчі.

— Вероніко? Щось сталося? 

— Що ти тут робиш? — тихо спитала.

— Я чекав тебе так довго в ресторані, ти не брала слухавку. Думав, що вже щось сталося. Примчав сюди, а ти спиш… Ти може захворіла? Бо виглядаєш так… Все гаразд?

— Ти це навмисно зробив, правда? Навмисно покликав мене туди…

— Що…— він підвівся, — ти це зараз про що говориш? Я нічого не розумію.

— Я зібрала твою валізу, не помітив? Вигребла всі твої речі, щоб ти забирався звідси! — далі тримати себе в руках я більше не могла, тому дала волю всім емоціям.

— Так, я помітив, — вже серйозніше сказав Маркіян, — але не надав цьому ніякого значення. Може ти захотіла прибрати чи вирішила, що ми кудись поїдемо…

— Я бачила вас, Маркіяне, — хрипло сказала, — бачила все. Ти навмисно покликав мене, щоб показати, так? Я тільки зараз це зрозуміла… Щоб я сама побачила.

— Та що ти бачила!? — голосно спитав чоловік.

— Тебе з тією дівчиною! Як ви мило поводились одне з одним.

— А…— зовсім спокійно відповів він, — ти про це кажеш…

— Як ти міг, — я не давала йому договорити, бо хотілося викинути на нього всі свої емоції, — отже, ніяких почуттів у тебе не було до мене, так? Просто вирішив познущатися… І шлюб наш залишається таким же фіктивним, як і ти! Чому відразу не можна було сказати, що ти граєшся зі мною!? А треба знищити мене саме тоді, коли я зізналась тобі в почуттях… Коли ти знаєш, що було зі мною в минулому… Для чого, Маркіяне? Для чого ти це зробив!?

— Але я нічого не робив, — спокійно і навіть байдуже відповів Маркіян. І це просто загнало мене в істерику. Сльози покотились градом, я навіть не намагалась їх стримати. Але і говорити з ним більше сили не було.

— Йди геть. Просто… забирайся звідси.

— Добре, — він просто знизив плечима та пройшов повз мене.

Я залишилась стояти і навіть не рухалась. Чула все. Як він засував замки на валізі, шукав ще якісь речі, взувався, шукав свої ключі. Відчувала, як перед тим, як вийти, глянув в мій бік і от врешті зачинив за собою двері. Мене аж трясло від всього цього. Я думала, що він почне виправдовуватись, заспокоювати мене, казати, що все не так… Але він просто погодився та мовчки пішов. Як я і попросила… Чи означає це те, що все правда і він просто не хотів витрачати час на дурні балачки? Думаю так. І від цього моя істерика посилилась. Я випила дві склянки води, але легше не стало. Тоді намацала в кишені телефон та подзвонила до Ренати. Я так боялась зачепити її почуття, що зі мною сталося те ж саме… 
Подруга приїхала дуже швидко, наче стерегла мене прямо під будинком. Я лежала головою на її колінах, а вона гладила моє волосся. Ще зовсім недавно все було навпаки. Але тепер ми подруги й по нещастю.

— І він просто пішов… я сказала, що не хочу його бачити. І він забрався геть.

— Ну він зробив те, що ти попросила, — невпевнено відповіла Рената.

— Я думала, він хоч щось пояснить. Хоча б скаже декілька слів. А він залишив мене лише у своїх власних здогадках.

— То може вони правильні? — подруга важко зітхнула, — тому Маркіян не захотів більше про це говорити. І йому було простіше справді простт піти і все.

— А найгірше, що там була вона… та ж сама дівчина, з якою мені зраджував Віктор. Ти це уявляєш? Хіба може таке взагалі бути? Може доля так сильно знущатися з мене?

— Доля може познущатися з кого завгодно…— задумано сказала Рената, — вона несе стільки сюрпризів, що й подумати страшно.

— У тебе щось сталося? — я повернула голову, щоб глянути на подругу.

— Ні… Це я так… Продовжую говорити та думати про свого чоловіка. Які вони всі… — вона стрималась, мабуть хотіла говорити якісь матюки.

— Хочу, щоб все це якнайшвидше закінчилось. Нехай отримає ту свою чортову фірму і я більше ніколи не побачу його… — сказавши це, я відчула, що серце стислося. Ніколи не побачу. Слова ще ращ пролунали в моїй голові, я згадала про Маркіяна і знову захотілось заплакати. Бо я хочу бути з ним, бути поряд… Я справді… кохаю його, але тепер все це не має ніякого значення.

— До речі, я продаю будинок, — заговорила Рената, — і переїду в квартиру. Десь в центрі міста. Хочеться кардинальних змін.

— Ти серйозно? — я підвелась та вже просто сіла поряд. Розмови з Ренатою завжди допомагали мені.

— Вже навіть є покупці. Мій рієлтор спілкується з ними і вибере тих, хто готовий погодитись на мої умови. Я просто не можу там жити. Будинок купувався для нас, для сімʼї… Тепер це неможливо. 

— Добре хоч, що ваш бізнес ви змогли поділити.

— Бо магазинів є два. Був би один… не знаю, що б я тоді робила. Він занадто затятий, впертий… Як я тільки вийшла за нього заміж, — Рената сховала обличчя в долоні.

— А гроші за будинок? 

— Не знаю…— вона винувато глянула вниз, — після розлучення будинок залишився моїм, мій чоловік же сам пішов. То ж він погодився на це. Тому я можу робити все, що захочу.

Я вмовила Ренату залишитися у мене нанія. Подруга доволі швидко заснула, але я ніяк не могла зімкнути очей. Голова гуділа від думок, від сліз та від перенапруження. Я згадала, що десь мала ромашковий чай, тому пішла на кухню, щоб зробити його та випити. Мій погляд зачепився за чашку, з якої пив Маркіян. Вона так і залишилась стояти на столі, будучи наполовину повною. Хотілося вхопити її та кинути до стінки, але мої пальці завмерли в сантиметрі від чашки. Я дивилась на неї, памʼятала, що Маркіян часто обирав її собі для чаю. Згадувала, як потім тими гарячо-солодкими губами він цілував мене.  Я заплющила очі та прибрала руку. Нехай стоїть. Не сьогодні, приберу вже завтра. Я зробила собі свій чай та пила його, дивлячись в одну точку. Приємне тепло розлилось по тілу і я почала заспокоюватись. Потім почало хилити в сон, то ж я вирішила не упускати цього моменту і швидко повернулась в ліжко. 
Наступного дня я вирішила зʼїздити в гості до батьків. Влад ще не зʼїхав, то ж захотілося трохи розбавити його складне життя з нашою матірʼю. Ну і розвіятися, щоб відпустити всю ситуацію. Звісно своїй сімʼї я про це не збираюся нічого казати. Їм буде достатньо того, що ми з Маркіяном скоро розлучимось.