24

— Це було так…— я намагалась підібрати слова, після того, як ми перестали цілуватись.

— І як же? — на обличчі Маркіяна світилась посмішка.

— Наче по-справжньому.

— Ну тут стільки людей. Все ж має бути гарно, — він підморгнув та взяв мене за обидві руки.

— Ти досягнув свого, — тихо сказала я, дивлячись йому прямо в очі, — ми одружились. Твої батьки вірять нам. Одже скоро ти отримаєш свою компанію.

— Життя непередбачуване, Вероніко. Нічого не варто казати наперед.

— Тобто? — я підняла обидві брови.

— А раптом я не захочу розлучатися з тобою? — абсолютно спокійно сказав чоловік.

— Що? — я здивувалась ще більше.

— Ну може я передумаю. Чи вигадаю ще щось інакше. Ти ж знаєш, я можу, — чоловік хитро посміхався.

— Чудово знаю, — буркнула та відвела погляд вбік.

Потім Маркіяна хтось покликав і йому довелось мене залишити. Я ж дивилась йому вслід. Що він мав на увазі? Чи просто чергова можливість познущатися з мене. Зрозумів, що маю почуття до нього, то ж просто тисне на них. Хоче зробити боляче. Але думаю, що Маркіян просто так розважається. І після того, як у нього все вийде, ми розлучимось. Він отримає все, що хотів. А я… Я залишусь наодинці зі своїми почуттями.

— Вітаю тебе, — почувся голос позаду і це витягло мене з моїх думок.

— Уляна…— я повернулась до дівчини і тон мій був не дуже товариський.

— Знаю, ви не хотіли мене тут бачити, — вона зробила ковток вина, — та я не могла не привітати вас. Особливо… Маркіяна. Нас багато що повʼязує, думаю, ти знаєш про це.

— Знаю, — я важко видихнула і намагалась уважно розгледіти щось в ній, що б мене тривожило. Але на диво, нічого не помічала. Уляна була спокійною та навіть веселою. 

— Ти вибач, що наше знайомство було таким…неприємним. Я просто справді не очікувала, що Маркіян одружиться так швидко. Не приховаю, я дуже мріяла бути на твоєму місці, — Уляна засміялася.

— Так, я помітила, — я теж спробувала посміхнутись, щоб згладити кути.

— Я навіть думала, що він жартує. Розігрує нас, мене… Тому і вирішила прийти сьогодні, але… Я побачила, як він дивиться на тебе. Це щось неймовірне. Не зрозумій неправильно, він навіть на мене так не дивився, коли ми були разом. То ж я ще раз вітаю вас. Будьте щасливі, — вона поклала руку мені на плече, — і ти дуже гарна наречена.

— Дякую, — я ледве витиснула з себе це слово після того, що говорила Уляна.

Вона пішла, а я залишилась стояти, наче вкопана. Що це щойно було? Я вважала Уляну просто якимось стервом, що точно захоче зіпсувати нам весілля. А вона просто вибачилась та побажала нам щастя? Я або сплю, або насправді почала погано розбиратися в людях. Я спробувала знайти Ренату, щоб розповісти їй про цю ситуацію, але вона ніби зникла. Та все ж я розумію, що їй хочеться побути самій, тому врешті залишила пошуки. Але після розмови з Уляною в мене дуже піднявся настрій, тому весь наступний час я розважалась наповну. То ж коли підійшов кінець нашого весілля, я навіть трохи засмутилася.

— Що ж, свято вийшло чудове, — заговорила Віра Дмитрівна, — сподіваюсь побувати на ще одному такому.

— Ага, — Ед закотив очі, бо зрозумів, що ці слова адресовані йому.

— То що, ми можемо їхати? — знову сказала мати Маркіяна.

— Можете їхати, — сказав вже мій фіктивний чоловік, — ми з Веронікою житимемо окремо. То ж вам не треба нас чекати.

— Окремо? Це як? 

— У моїй квартирі. Чому ви так здивувалися? — я впевнено відповіла.

— Хіба ми домовлялись про це, сину? — жінка дивилась на Маркіяна пронизливим поглядом, але він не зважав на це.

— Дякую, що завітали на наше свято. Всього доброго. Побачимось. Добраніч.

Після цього Маркіян вхопив мене за руку та ми практично побігли до нашої машини. Я не встигла навіть ні з ким попрощатися, але мені навіть цього не хотілося. Сміючись ми дійшли до авто та сіли всередину. Там на нас чекав водій.

— Ти така щаслива, — Маркіян зміряв мене поглядом, — що таке? Ти щось вживала в таємниці від мене?

— Ага, — я засміялась, — якось же я маю витримати тебе як свого чоловіка.

В дорозі ми обговорювали весь сьогоднішній день і те, що вийшло, а що хотілося б зробити інакше. За розмовами і не помітили, як дісталися до моєї квартири. Вже туди ми йшли в повній тиші і я відчувала, як сильно мене охоплює втома. На щастя, диван у моїй вітальні був великим, то ж ніяких сперечань, де хто буде спати у нас не виникало. Я стояла посеред своєї спальні та ніяк не могла дотягнутись до завʼязок сукні. Просто не вистачало сили зробити різкіші руки. Як раптом на моїй спині відчулися доторки холодних пальців.

— Що за…— я сіпнулась, — я ж здається зачиняла двері.

— Ні, — тихо сказав Маркіян за моєю спиною. В кімнаті не було ніде дзеркала, то ж я навіть не бачила чоловіка, лише чула, — ти їх закрила не до кінця. І в шпарину я підгледів, що ти ніяк не можеш зняти цю сукню.

— Хіба ж так можна, — я забурчала, — це втручання в особистий простір.

— Але ж ти тепер моя дружина, — я відчула, як він щось робить і завʼязки сукні стають все слабшими.

— Фіктивна дружина, — я сказала якимось тремтячим голосом, — хіба це не головне?

— А ти впевнена? — Маркіян сказав мені це на вухо і сукня ще більше ослабла. Здається, він розщіпив замок… Я не втрималась та повернулась до нього обличчям.

— Що ти маєш на увазі?

— Сьогодні ти була просто неймовірна. Неймовірно гарна. Як я вже і казав, твою красу я побачив ще тоді в барі. І коли відправляв вам ті десерти, то все-таки мав надію, що погодишся ти. І перший час ти для мене була просто гарною дівчиною.

— Так собі комплімент, — я схрестила руки на грудях.

— Але потім… Коли ти показала свій характер. Як ти мило ревнувала мене… Чорт, та мені просто починало зносити дах від тебе. Але я не хотів у цьому зізнаватися. Я ж обіцяв тобі лише фіктивний шлюб. Угоду. Та винагороду.

— І що ж змусило тебе змінити свою думку і зараз казати мені все це? — я заговорила тихіше.