23

Я знайшла Маркіяна в саду. Він сидів на голій землі та кидав, мабуть, камінці у невеликий ставок. Світло з будинку гарно освітлювало цю частину їх подвірʼя, що на чоловіку можна було детально розгледіти кожну емоцію. Проте зараз обличчя його було камʼяним. Наче він взагалі відключився від цього світу та поринув у власні думки, несвідомо кидаючи ті камінці у воду. Я тихо підійшла до Маркіяна, та він навіть не звернув на це уваги. Не чув або не хотів чути. Нахилившись, я легенько торкнулась долонею його щоки. Він різко вхопив мене за руку та розвернувся, я ледь втрималась, щоб не втратити рівновагу.

— Це ти…— буркнув він та відразу розслабився, — вибач, просто задумався. Ти ще й так тихо і різко зʼявилась.

— Чого ти тут сидиш? — я присіла поряд та зазирнула в його обличчя, яке під тінями здавалось дуже втомленим.

— Не хочу там бути. Не можу. Думав, що вже давно змирився, що подорослішав та все зрозумів. Але ні. Батьки крутяться навколо Еда, а він тільки радий. 

— Я говорила з ним, до речі.

— Справді? — засміявся Маркіян, — і що він тобі наговорив? Який він весь класний та успішний, як його всі люблять та якийсь у нього нікчемний менший брат.

— Ні, — я похитала головою та поклала долоню на плече чоловіка, щоб мати опору, бо вже затікали ноги, — він сказав, що радий через те, що ти одружуєшся. І що він не хоче мати сімʼї, бо не хоче переносити свій травматичний досвід на когось ще.

— Травматичний досвід? — Маркіян скептично глянув на мене.

— Мені здається, найкраще вам обом поговорити особисто. Але послухавши обидві сторони, можу сказати, що ніхто з вас ні в чому не винен. Це батьки зробили між вами таку різницю. То ж тобі не варто так ненавидіти Еда.

— Хто б сумнівався, що ти почнеш захищати його. Він завжди все крав у мене. Але я не думав, що ще й тебе, — його пронизливий погляд пройшов моїм обличчям. Це було якось так по-особливому, що в грудях загорілось приємне тепло.

— Я не захищаю його. Я хочу, щоб стало легше тобі. Щоб ти врешті відпустив все це і знайшов спокій, — моя долоня з плеча повільно перемістилась на його щоку.

— І для чого тобі це? — Маркіян не відривав свого погляду від моїх очей.

А я відповідати не хотіла. Це все було настільки складно пояснити, просто неможливо. То ж я навіть не намагалась підібрати слів. Просто нахилилась та поцілувала його. Наче все життя тільки цього і хотіла. Довелось вхопитись за його обличчя двома руками, щоб не впасти. Та це мені б і не вийшло, бо Маркіян взяв мене за талію та посадив собі на коліна. Я несвідомо посміхнулась. Невже він теж хотів поцілувати мене, тому навіть не відштовхнув, а притягнув ближче до себе. Та мені про щось інше навіть не хотілось думати. Просто насолоджувалась тим, що відбувається прямо тут і зараз. Але коли Маркіян сильніше стис мою талію та його поцілунки ставали все яскравішими, деякі сумніви одразу ж розвіялись. Мені було байдуже, чи хтось побачить нас, чи може навіть прямо зараз дивиться. Я насолоджувалась тим, що поряд з Маркіяном. Що він цілує мене так само бажано, як я його. Що ми поряд одне з одним. 

— Тобі знову щось треба? — спитав Маркіян, коли ми зупинились. Він погладжував мою щоку своїм великим пальцем та уважно дивився в очі.

— Ні, — досить обурливо відповіла, — чому ти саме зараз вирішив все зіпсувати! — мене переповнювали емоції.

— Що таке? — він засміявся, продовжуючи торкатись мене.

— Просто це… Я… Тепер не можу нічого сказати. І все через тебе, — я відсунулась від Маркіяна і тепер між нами була достатня відстань. Проте й далі продовжувала сидіти в нього на колінах.

— А що саме ти хотіла сказати? Я тебе слухаю.

— Вже нічого, — я фиркнула та повільно стала на ноги, — як легко ти вмієш…злити мене.

— Ну звикай, — Маркіян піднявся слідом за мною, — здається, це звичайна справа в шлюбі.

— То ти вже готуєшся, — я схрестила руки на грудях.

— До речі… я тут подумав. Може після весілля поживемо у твоїй квартирі? Якщо ти не проти. Бо там ми будемо лише двоє. А тут мої батьки та… Ед. Я не витримаю цього.

— Гаразд, — я знизила плечима, — мені насправді все одно. Головне, щоб ти витримав життя у моїй «нірці». Після цього «палацу».

— Я і в печері готовий жити. Тільки б не зі своєю сімейкою.

— Тоді піду шукати тобі печеру, — буркнула я.

— Гаразд, ходімо вже. Нехай цей вечір пошвидше закінчиться.

Я просто кивнула і ми вже зібрались йти до будинку, як раптом у Маркіяна задзвонив телефон. Я зовсім випадково вирішила покоситися на екран та побачила там імʼя Уляна. Мене всю аж струмом прошило. Я одночасно і злилась, і була схвильована. Невже вони й далі так тісно спілкуються? Маркіян лише глянув на телефон та швидко вимкнув його.

— Чому вона дзвонить тобі? — я різко зупинилася.

— Бо я сказав, щоб вона не приходила на весілля, — він важко видихнув, — мабуть хоче вияснити це питання. Але я не маю ніякого бажання.

— То ти все-таки сказав…— якось винувато сказала я.

— Все для того, щоб ти була спокійна, — чоловік лиш знизив плечима та пішов до будинку. Я декілька секунд стояла та дивилась йому в спину, та потім все ж таки ледь не побігла за ним всередину.

Через тиждень

Наше весілля було досить скромним та тихим. І чесно, я була дуже цьому рада. З нами розділили цей день лише найрідніші, хоч і все це свято було несправжнім. Лише Влад постійно кидав на нас косі погляди і навіть в цей день намагався відмовити мене від весілля. Та зрештою змирився і просто насолоджувався розмовами за барменом. Думаю, зрозуміло, що саме він робив на барі. А я почувала себе принцесою. Ця сукня була просто неймовірна, за все життя мабуть не отримувала стільки компліментів. Нас вітали та бажали щастя. І я дивилась на Маркіяна, як на свого справжнього чоловіка. Мені не хотілось думати про те, що це дуже швидко закінчиться. Тому теж намагалась насолоджуватись цим днем на повну.

— Як ти? — я знайшла Ренату, що сиділа самотньо подалі від всіх. Вона не танцювала та не спілкувалась ні з ким.