21

— Тобто як? — брат нахмурився, — заради чиєї вигоди? Що ти вже вигадала?

— Це довга історія, — я важко видихнула та сіла поряд з ним, — але це правда. 

— А можна почути хоча б якісь пояснення? Вероніко, ти цими словами змушуєш мене хвилюватись ще більше.

— Та нічого такого. Просто Маркіяну потрібно одружитися, щоб отримати спадок. Ми випадково зустрілись, познайомились. Він мені запропонував таку авантюру. Я і погодилась. Захотілось хоч трохи розбавити своє й так жахливе життя, особливо після тих всіх подій, — я дивилась на брата і намагалась виглядати максимально невинно. Йому краще не знати, що Маркіян мій начальник і все це вийшло шляхом шантажу.

— А тобі що з цього? Невже лише задля розваги?

— Ну… він обіцяв заплатити мені. А гроші ніколи не бувають зайвими, — я вперлась в спинку дивана. Говорити про це було максимально дивно. Адже тепер мене не цікавили жодні гроші чи навіть робота. Мене цікавив лише сам Маркіян.

— Чесно, я просто шокований, — відповів Влад та почав дивитися в одну точку, — тоді на зустрічі… ви виглядали доволі закоханими. І я бачив, як він дивився на тебе. Але тепер цей тип не подобається мені ще більше.

— Не хвилюйся ти так. Це все буде недовго. Його батьки поїдуть закордон і ми розлучимось. І все забудеться.

— Скажи, ти впевнена в цьому всьому? — брат повернув голову до мене, — я маю знати щось ще?

— Ні, чесно, — я натягнула посмішку, — і я впевнена. Це справді допомогло мені трохи забутися. Розвіятися.. відчути себе потрібною.

— Невже ти по-справжньому закохалася в нього? — Влад спитав серйозно, та все ж кутики його губ піднялись догори.

— Звичайно, що ні, — я махнула рукою, — що за дурниці.

— Можна я залишусь тут? Нема ніякого бажання вертатися додому. Не розумію, чому мама ніяк не заспокоїться та не прийме того, що ми з тобою вже дорослі. Її манія керувати просто вбиває.

— Просто змирися з цим, — я знову важко видихнула, — треба навчитися просто не звертати уваги. Ти поїхав і трохи відвик від неї. Я ж свої здібності удосконалила.

Ми посміялись і ще якийсь час згадували події зі свого дитинства. Але потім я вже не витримала та попленталась спати. Завтрашній день обіцяв бути таким самим важким, бо ми з дівчатами знову мали йти шукати сукню, але вже в іншому місці. 
І ми знову обійшли два різних салони, проте нічого мені не підійшло. Я вже починала думати, що це таки натяки долі, що може не варто виходити заміж в такій ситуації?

— Я здаюсь, — сказала я посеред вулиці, — я ніколи не куплю його. Все. Це катастрофа.

— Спокійно, — Юля поклала руки мені на плечі, — це не останній салон. Ми йдемо в ще одне місце.

— Для чого? — я скривилась, — щоб знову там нічого не купити?

— Припини, Вероніко. Впевнена, там ти точно щось знайдеш, — заговорила Даяна, — я чула багато хороших відгуків про це місце.

Як би вони не переконували мене, я все одно була у відчаї. Мені хотілося вже купити будь-що, просто щоб було. Щоб бути хоча б якоюсь нареченою. Але постійно перед очима зʼявлявся Маркіян. І для нього хотілось бути найкращою. Навіть якщо йому байдуже. Навіть якщо це весілля для нього нічого не означає. Я хотіла показатись йому в найкращому вигляді. Щоб він зрозумів, можливо, глянув на мене зовсім по-іншому. 
Коли ми зупинились, я спочатку нічого не зрозуміла. Бо перед нами були не величезні блискучі вітрини, а старенькі пошарпані двері. Дівчата загадково посміхались і це вводило мене у ще більший ступор.

— Що таке? — я трохи перелякано спитала.

— Ну… ми зрозуміли, що всі ті помпезні та дорогі сукні тебе не цікавлять. Тому подумали і вирішили привести сюди, — з якоюсь гордістю сказала Юля, — моя сукня теж була звідси. 

— Вас на весіллі було тільки двоє. Ти могла б і в піжамі бути, — засміялась Даяна.

Та зрештою розмови закінчились і ми зайшли всередину. Це був не салон. А маленький магазичик, крамничка. Вздовж стін стояли деревʼяні вішаки, на яких висіли різнокольорові чохли. Ще було схоже на щось дивне і приємне одночасно. З комірчини до нас вибігла маленького зросту літня пані. Незважаючи на свій вік, вона була одягнена в яскраву сукню та з доволі викликаючим макіяжем. Усмішка не зникала з її обличчя і мені чомусь це дуже подобалось.

— Вітаю вас у моєму скромному казковому світі. Вас цікавить сукня? Прикраси? Можливо капелюшки?

— Так, сукня, — відповіла Даяна, — для цієї дівчини. У неї скоро весілля.

— О-о-о, — протягнула старенька та підійшла ближче, — чарівна… загадкова, сумна… Чому ж? У тебе скоро свято! — жінка мала якусь таку сильну та дивну енергію, що здавалося, ніби ти опинився в якомусь божевіллі.

— Я просто…нічого не можу собі підібрати, — я криво посміхнулась.

— Нічого більше не кажи, — шершаві долоні взяли мою руку. Тусклі блакитні очі вивчали моє обличчя. Потім вона різко кудись пішла.

— Що це за вистава? — прошепотіла я до дівчат, — ви вирішили помститись мені за те, що я така вибаглива?

— Ні, ти що, — Юля засміялася, — вона і зі мною так поводилась. Ця пані майстер своєї справи. От побачиш.

Ми простояли в тиші десь ще дві хвилини і потім власниця крамниці зʼявилась із величезним жовтим чохлом. Вона повісила його на гак, що стирчав зі стіни та розщіпила замок. Нам показалась тканина молочного кольору.

— Вона просто ідеальна. Створена для тебе, — сказала жінка.

— Це… лише одна? — ніяково спитала я, — думала, можна буде поміряти ще щось.

— Люба моя, — власниця мʼяко посміхнулась, — після неї тобі вже ніщо не буде потрібно.

Невпевненим кроком я пішла за жінкою і вона допомогла вдягти мені сукню. Перше ж, що я відчула, що сукня сіла на мене так, наче була моєю другою шкірою. Настільки ідеально, що стало аж страшно. В примірочній дзеркала не було, тому я вийшла до дівчат. І вираз їхніх облич сказав сам за себе.

— Оце так…

— Ти неймовірна…

Я швидко обернулась та глянула на себе в дзеркало. Здається, навіть перестала дихати. Ця сукня була наче з моєї мрії. Тоненькі мереживні рукави плавно переходили в корсет, що був розшитий камінцями. Спідниця була пишною, проте не важкою. Я декілька разів покрутилась, щоб точно усвідомити, що я не сплю. Сукня була просто ідеальною.