20

В той момент я повністю віддалась своїм почуттям. Своїм бажанням. Мені вже було абсолютно байдуже на те, що між нами відбувається. Як Маркіян поводиться зі мною. Чи є у нього досі почуття до Уляни, чи звертає увагу він на Вікторію… Начхати! Зараз лише він, я та цей момент. Поцілунки з ніжності та трепетності перетворились на жагучі бажання, пристрасть та хтивість. І мені це страшенно подобалось. Маркіян міцно тримав мене за стегна, поки мої руки бігали по його грудях. Час від часу пальці зачіпали ґудзики сорочки і було страшенно спокусливо розщіпити їх. Але я тримала себе в руках. Коли я цілувала Маркіяна, то намагалась сильніше вдихати його запах. Чомусь саме сьогодні він був якимось особливим. Занадто приємним, рідним, наче все житя поряд зі мною. Я втратила відлік часу і мені здавалось це зовсім непотрібним. Потім чоловік запустив пальці в моє волосся і потягнув назад, щоб відкрити кращий доступ до моєї шиї. Я лиш заплющила очі та насолоджувалась цими ніжними дотиками його губ, що викликали у мене мурахи.

— Що ж ти робиш, Вероніко…— спитав Маркіян, притуляючись чолом до моєї щоки. Ми обоє важко дихали.

— Ти це про що?

— Вирішила сама звабити мене.

— Я? Та це ж ти перший почав…

— Ну а жартів ти таки не розумієш, — він посміхнувся і від цього чомусь стало дуже тепло всередині.

— Я не знаю, що на мене найшло…— я не відривала погляду від його очей. Вони вже не здавались мені такими злими та темними, як раніше.

— Ти просто таки не встояла переді мною, — Маркіян хитро посміхнувся, — ось і все.

— Не лести собі, — я теж не стримала посмішки. Ми стояли отак в обіймах одне одного. Надто близько. Дуже близько. Я відчувала, як бʼється його серце. Як він дихає. І я зловила себе на думці, що хотіла б такого завжди.

— Взагалі, я…— я опустила очі, — хотіла сказати, що сьогодні раніше піду з роботи.

— О, ну ясно, — він відпустив мене та відійшов на крок назад, — ось для чого була вся ця вистава. Ти підлещувалась.

Його тон змінився і на обличчі наче проскочило розчарування. Але може це все мені лише здавалося і Маркіян просто знову намагався жартувати наді мною. То ж я не надала цьому ніякого значення і продовжила.

— Я домовилась з дівчатами, що сьогодні ми підемо обирати весільну сукню. І їм обом зручно саме тоді, коли у нас ще робочий день. Тому я подумала, що точно легко зможу швидше звільнитись.

— Що ж, — він прочистив горло та знову сів на своє крісло боса, — задля такого я можу відпустити тебе. Все ж, це весілля більше потрібне мені. Ти вже обрала, що будеш купувати?

— Ні, — я знизила плечима, — і гадки не маю, якою має бути ця сукня. Звісно, колись у мене була мрія, але… — я затримала погляд на Маркіяну, — думаю, що для такого випадку все має бути геть іншим.

— Правильно, — він кивнув, — зі мною у тебе все буде зовсім по-іншому. Що ж… кхм… я підпишу папери. Можеш йти.

— Дякую, — якось невпевнено відповіла я та почала повільно йти до дверей. У нього якось так різко змінилась реакція на те, що я говорила, що мене це трохи спантеличило. Але вже в дверях чоловік знову зупинив мене.

— Вероніко…

— Що? — я повернула лише голову.

— Ти будеш дуже гарна наречена. Не шкодуй на свій образ нічого. Я за все заплачу. Зрозуміла?

Я лише кивнула і відчуваючи, що мої щоки червоніють, швидко юркнула за двері, щоб втамувати хвилювання. Все, що відбулося в тому кабінеті щойно було надто дивно та я б сказала неймовірно. Особливо дивна реакція Маркіяна. То ж весь наступний час я не могла думати ні про що інше. А постійно в голові відтворювались ті його поцілунки, особливо на шиї. Здавалося, навіть шкіра в тих місцях вібрує, коли я згадую про це. Я похитала головою та намагалась сконцентруватися, бо часу залишилось ще не так багато, але нічого не зробити було б занадто неправильно. 
З Даяною та Юлею ми домовились зустрітись біля одного з весільних салонів. Про нього я лише читала новини та бачила фото в інтернеті. Ніколи не могла подумати, що зможу зайти туди та ще й обирати собі сукню на весілля. Фіктивне.

— Мені це не подобається, — твердо сказала я, але відчула, як настрій починає псуватися, — це вже пʼята сукня. Мені нічого не пасує.

— Не вигадуй, — буркнула Даяна, — не вже, а лише. Лише пʼята. Я свого часу обійшла мабуть всі можливі місця. Моїх примірок не перерахувати. Та все ж таки сукня у мене була.

— Ти пошила її на замовлення, — скептично підкреслила Юля.

— У мене нема стільки часу, — я важко видихнула та знову глянула на себе в дзеркало. Цей фасон був жахливиий. Рукави не пасували до корсету. А спідниця сукні наче жила своїм життям.

Консультантка принесла ще декілька варіантів суконь, але перемірявши їх, я ледве не заплакала. Нічого мені не подобалось, не пасувало. І дівчата зі мною були згодні. Ми попросили невелику перерву і дівчата-працівниці любʼязно погодились залишити нас самих.

— Мабуть це не моє, — задумано сказала я, — не дано мені бути нареченою.

— Та припини, — Даяна поплескала мене по коліні, — це лише перший салон. А їх у місті ще купа.

— Але часу не купа. Ще й все інше треба організувати. Я взагалі не розумію, як можна було відтягнути все до такого крайнього моменту. Дурнувата робота, — я поклала голову на долоні. Це була хороша легенда і я дотримувалась її. Але й цілковитою брехнею це не можна було назвати, бо я справді багато весь цей час працювала. Як могла.

— Не хвилюйся. Поміряєш тут ще декілька суконь. І якщо нічого не підійде, підемо далі, — підтримала мене Юля, — без сукні точно не залишися.

— Сподіваюсь. Інакше весілля пройде без мене.

— Та припини, — засміялась Даяна, — я бачила, як Маркіян дивиться на тебе. Думаю, якби ти і в мішку з-під картоплі прийшла, він був би щасливий.

— Справді? — надто різко спитала я, бо мене справді зацікавило те, що вона сказала. Дівчина здивовано глянула на мене, то ж довелось якось рятувати ситуацію.