19

Всю дорогу додому ми не розмовляли. Я намагалась розібратися в собі та зрозуміти, звідки у мене зʼявилась така сміливість, щоб говорити Маркіяну в очі все що я думаю. А він, мабуть, думав, що я трохи неадекватна. Та зрештою мені стало байдуже. Ця Уляна не буде робити те що їй заманеться, особливо по відношенню до нього. Хай наші стосунки і несправжні, а весілля буде фальшивим. І до речі, треба зробити все, щоб її там не було.

— Ти вирішила не розмовляти зі мною? — заговорив Маркіян, вже коли ми зупинились біля мого будинку.

— З чого б це? — я впевнено глянула на чоловіка, — просто втомилась. Сьогодні був дуже насичений вечір.

— Ну що є, те є, — він затарабанив пальцями по керму, — хтось вирішив показати свій характер.

— Просто уточнила деякі моменти. Навіть якщо все фіктивно, ти сам казав, все одно всі мають вірити у наше кохання. А що ж це за кохання таке, коли твоя колишня може думати, що все можна повернути.

— Ти занадто вчепилась у ці слова…

— Не вчепилась, — я різко перебила його, — це дуже неприємно, Маркіяне. Насправді. То треба було з нею вигадувати цю історію з весіллям, якщо «шанс є». 

— Як же з тобою складно, — чоловік закотив очі, — все, забудь, що я казав, добре? Ми з Уляною не будемо разом. Принаймі до кінця нашої з тобою угоди.

— Ще би Вікторія від тебе відчепилася…— я почала розглядати свої нігті.

— Слухай, мені здається, ти трохи переграєш. Намагаєшся повністю вжитись в роль дружини? То сподіваюся й в інших аспектах сімейного життя в тебе буде такий самий ентузіазм.

— Ну звичайно. Наші сімейні обовʼязки будуть спільними. 

— Думаю, ти не зовсім зрозуміла мене, — Маркіян хитро посміхнувся.

— Не посміхайся так, — я скривилась, — все мені зрозуміло, не маленька.

— То ти ревнуєш мене. Цікаво-цікаво…

— Послухай…— мене розізлила його впевненість, — я тобі вже все пояснила. Не сприймай так близько всі мої слова. Я тобі відразу казала, що мені не подобається ця ідея з фіктивним одруженням. Але ти шантажував мене. То ж тепер погоджуйся грати трохи за моїми правилами.

— Чекаю тебе завтра на робочому місці, — він проігнорував все, що я сказала.

— Обовʼязково, — я натягнуто посміхнулась та поспіхом вийшла з авто. Захотілось ще й гримнути дверима, але на це просто не було сили. То ж я попленталась додому і все, про що думала, це лиш би поспати.

Але це мені зробити не вийшло. Я довго крутилась, обдумувала весь той вечір, намагалась знайти якісь зачіпки того, що Маркіян не має почуттів до Уляни. А можливо має їх до мене. Мені хотілось на це сподіватись, хоч і страшно було зізнаватись самій собі. То ж заснула я доволі пізно. Тому вже в офісі за своїм столом я тільки те й робила, що позіхала та бігала за кавою. Деколи цифри перед очима пливли і я робила паузу, щоб потерти очі та розслабити їх. Зі мною коїлось щось дуже дивне. Ще ніколи робота не давалась мені так важко. Взагалі не хотілось тепер тут сидіти і працювати, знаючи, хто всім цим керує і вирішує, що маємо робити. В офісі взагалі ніхто навіть не здогадується, що ми з Маркіяном знайомі більше, ніж як бос та підлегла. І я б дуже хотіла, щоб так і залишалося. Інакше, можуть поповзти жахливі чутки, особливо вже зараз, коли він якогось дива підвищив мені зарплатню, хоча тоді я просто пожартувала. Звісно, Віка може й підозрює щось, але в неї свої мотиви. То ж на цю божевільну я не зважаю. Все ж мені вийшло нормально попрацювати і назбиралось декілька парерів, що вимагати підпису та печатки керівника. Але мені взагалі не хотілося бачитись сьогодні з Маркіяном. То ж я зробила надзусилля над собою, щоб встати та піти до його кабінету.

— Можна? — я заглянула всередину після декількох стуків у двері.

— Я знаю, мамо! — він розмовляв по телефону, але поманив мене рукою, щоб я зайшла. — Не збираюсь обговорювати це. З тобою. І тим більше по телефону. Я… я… не знаю. Це вирішую я не сам. Так… думаю, тобі варто заспокоїтись. Так! Все! — чоловік різко кинув телефон на стіл.

— Що таке? — я намагалась бути байдужою, та мені все-таки стало цікаво, що ж між ними знову трапилось.

— Ніколи… ще ніколи в моєму житті не відбувалось щось вдало. Так, як я хочу, — Маркіян втомлено потер очі.

— Та що таке?

— Ед вирішив приїхати. Саме зараз, саме на весілля. «Бо так вийшло». Впевнений, що вона змусила його покинути всі свої справи та прилетіти. Хоче покрасуватись на весіллі своїм улюбленим сином.

— Знаєш, з твоїх слів можна вирішити, що це не брат твій, а якийсь монстр, — я повільно підійшла та сіла на крісло, що було в іншому кінці його столу.

— Ще й виявляється він теж мабуть одружується. І моя матір подумала, а чи не зробити б нам подвійне весілля. Сподіваюсь, ти не підтримаєш цю ідею.

— Якщо ти не хочеш, то звісно ні, — спокійно відповіла я.

— Я? Ти так кажеш через мене? — Маркіян підвівся та почав ходити кабінетом.

— Якщо тобі це неприємно, то я не збираюсь погоджуватись. Особливо, якщо це ідея твоєї матері. 

— Здається, — Маркіян посміхнувся кутиком губ, — я точно зробив правильний вибір, коли запропонував тобі цю історію.

— А Уляна була знайома з твоєю мамою? — я з-під лоба глянула на чоловіка.

— Ти знову про неї питаєш? Вероніко, досить. Інакше я точно подумаю, що у тебе є до мене почуття і ти ревнуєш, — Маркіян знову слідкував за мною. Я намагалась поводитись спокійно, та все ж після його слів моє тіло напружилось.

— Я просто… я… захищаю себе.

— Тобто? — він підійшов ближче і просто навис наді мною. Довелось підняти голову вище, щоб дивитися чоловіку в очі.

— Не хочу, щоб про мене думали, що я така наївна і у мене з-під носа можна забрати чоловіка.

— А хто його в тебе забирає?

— Намагається… це видно. Навіть дівчата це помітили на минулій нашій зустрічі.

— І тобі від цього неприємно? — голос Маркіяна став тихіший, хитріший… від нього по тілу пробіглись мурашки. Він опустив погляд на мої руки та побачив це нашестя сиріток. Задоволено посміхнувся.