16

Спочатку я розізлилась. Бо по-перше, нікого не чекала сьогодні, не хотіла бачити. Я потребувала самотності. По-друге, в мене чомусь було передчуття, що це могла бути мама. Ніяк не заспокоїться після вчорашнього, бо вичитує мені нотації навіть через месенджер. Але поки я йшла до дверей, то серце пропустило декілька ударів. А якщо це Маркіян… Якось знайшов мою адресу і приїхав. Я ж вимкнула телефон і він більше не може додзвонитися до мене. Я затамувала подих і відчинила двері. Проте переді мною стояла заплакана та розтріпана Рената.

— Що сталося? — я притулила руку до грудей.

— Ми посварились…— хрипло відповіла подруга, — я ніколи не думала, що мій чоловік може бути таким жорстоким.

— Боже, проходь, — вона повільно зайшла до квартири, а я зачинила двері, — він що, зачепив тебе? Тільки скажи, ми відразу викличемо поліцію.

— Ні, — Рената махнула рукою, — навіть не думай про таке. Ми просто сварились. Це було на мені істерики. Він мені такого наговорив, що це я ледь стримувалась, щоб не вдарити його. А потім просто плюнула на все і пішла геть. Не можу зараз бачити свого чоловіка. Не хочу.

— Але…— я намагалась говорити обережно, — але що сталося? Чому ви посварилися?

— Як виявилось, за стільки років я не зрозуміла, що у нас різні погляди на життя. А особливо на нашу роботу. Він думає, що повинен лише командувати, а всю брудну роботу маю виконувати я. А для мене головне, щоб ми все робили разом. Спільно. Ми ж до цього і йшли. Але отой останній випадок з тим посудом... довів нас до отакого, — Рената розвела руками і важко гепнула на диван.

— Впевнена, що все налагодиться. Ви ж…завжди були такі закохані, такі дружні… На вас хотілось рівнятися. Думаю, що цю кризу ви теж зможете подолати, — я сіла поряд з подругою і поклала долоню їй на коліно.

— Не знаю, — вона дивилась в порожнечу, — все це надто складно. До речі, я дзвонила тобі. Ти була поза зоною.

— А, так… я вимкнула телефон. Не хотілось сьогодні ні з ким говорити. Я навіть на роботу не пішла.

— Ох, вибач, — Рената скривилась, — я зіпсувала тобі вечір своїми проблемами. Просто ніяк не можу прийти до тями, — вона прикрила обличчя руками.

— Все добре, чуєш, — я обійняла подругу, — для тебе у мене завжди є час та підтримка. 

— Ми так давно не говорили, — подруга підняла очі, в яких застигли сльози, — скажи краще, як у тебе справи? Як там твій новоспечений наречений?

— Ой…— я вигукнула і різко випрямилась. Розмови про Маркіяна зараз точно не зроблять приємно, — я не дуже хочу про це говорити.

— Чому? Сталося може щось?

— Просто… він такий… Ну, з ним дуже складно. І це в нас лише несправжні стосунки. 

І я розповіла подрузі про все, що вона пропустила. Про знайомство з його батьками, про Вікторію, знайомство з моїми батьками, знайомство наших сімей, про його друзів та Уляну. Я розповідала про все, як було насправді. Звісно, уникаючи уточнень про мої думки про нього, наші поцілунки та те, як сьогодні вранці я просто втекла з його дому. Знову згадавши про це, що відбулось між нами за цей короткий час, моє серце почало битися сильніше. Маркіян справді цікавий та непростий чоловік. З ним не буває нудно. Але він чітко все сказав… Дав зрозуміти, виставив між нами правильні кордони. Тому варто змиритися з цим і просто терпіти, чекати, коли нарешті це все закінчиться.

— Весело, — Рената вперше за весь час посміхнулась, — мені в житті давно не вистачає таких пригод. Я погрузла в посуді.

— Знаєш, я б з радістю помінялась з тобою, — я закотила очі, — але вже надто пізно. Це все вже зайшло задалеко. Ще це довбане весілля…

— Думаю, ти будеш чудовою нареченою. Хоч і не по-справжньому.

Нашу розмову перервав стук у двері. Знову хтось мене потривожив. Ми з Ренатою переглянулись.

— Знову когось принесло…— я пробурмотіла так, щоб вона не почула.

— Ти когось чекаєш?

— Ні, — я підвелась, — в тому то й біда, — я повільно пішла до дверей. Цього разу не хотіла думати, хто це може бути. Мала велику надію, що може це Влад або просто сусідка. Але це було б занадто просто.

— Привіт, — переді мною стояв Маркіян. Я нічого не відповіла, лише захотіла пошвидше зачинити двері. Але він зупинив їх ногою.

— Як ти дізнався де я живу? — засичала я.

— З тобою все в порядку? Ти працюєш на мене. Я маю доступ до інформації про тебе. Істеричка.

— То чого ж раніше не дізнавався?

— Раніше не було потреби.

— Чого ти прийшов? Здається, я попередила, що мені сьогодні недобре.

— Так, я чув. Стало погано після того, як просто втекла з мого ліжка?

— Ти так говориш, ніби засмучений, — я примружила очі.

— Де твій телефон? — Маркіян проігнорував мої слова, — цілий день дзвоню.

— Отже, є на це причини… Чому таки не додзвонюєшся, — я схрестила руки на грудях.

— Мені байдуже, — Маркіян юркнув повз мене та опинився у моїй квартирі.

— Здається я не дозволяла…

— Миленько, — він перебив мене та обвів поглядом коридор, — збирайся, нас чекають. Ти ж не дала повідомити раніше.

— Що? — я скривилась, — вибач, але не можу. Зараз я не сама… І нікуди не можу йти.

— Не сама? — чоловік здивовано підняв обидві брови, — невже зраджуєш мені, кохана наречена?

— Що за маячня, — я махнула рукою, але договорити не встигла, бо Маркіян вже зайшов до кімнати.

— О, привіт. Подруга Вероніки. Я памʼятаю, — сказав він.

— Привіт, — Рената спробувала непомітно витерти сльози. Мабуть знову заплакала через свого чоловіка.

— А що це тут у вас таке відбувається? — Маркіян сховав руки в кишені і обвів нас поглядом, — що за пригнічення?

— Не твоє діло, — я шарпнула його за лікоть, але він і з місця не ступив.

— Легше. Не сором нас перед людиною. 

— Вона й так все знає. Що у нас все несправжнє, — я глянула в його темні очі і серце наче стислося. Несправжнє…

— Тоді йди одягайся вже. Нас чекають мої друзі.

— Знову? — я нахмурила брови.

— Ми часто збираємось, так що звикай. І вже давно запізнюємось.