15

Ми досить швидко дійшли до кімнати Маркіяна, продовжуючи триматись за руки. Навіть коли він зачинив двері, руки моєї так і не відпустив. Ми глянули одне одному в очі та засміялися.

— Здається, ми добряче розізлили їх, — сказав Маркіян.

— Знаю. Не скажу, що мені хотілося це робити, але… Потрібно було нагадати своїй мамі, що вже давно минув той час, коли вона щось вирішувала за мене.

— Ну зізнаюсь, я був вражений твоєю сміливістю. Ще й  мою матір вдалося вивести з себе. Молодець.

— Ну я… я не хотіла цього, у мене конфлікти лише зі своєю, — я засоромлено опустила погляд.

— Не страшно, — чоловік міцніше стис мою руку, — головне, щоб вони почули нас. А якщо й не почують… байдуже.

— Так… — я глянула на наші переплетені пальці. Здавалось, ніби так і має бути. Ніби так і було завжди. Але як тільки в моїй голові зʼявились ці думки, Маркіян відпустив мою руку та пішов перевдягатися до гардеробу. 
Я залишилась ніяково стояти посеред кімнати. Що далі? Відсидіти тут, поки його батьки не заснуть і втекти в гостьову кімнату. Чи знову залишитись новувати тут. Але ж мене ніхто не запрошував, не дозволяв залишатися. Від всіх цих думок стало ніяково. Мабуть справді це був просто привід позлити батьків, показати їм, що це наше життя. Але це лише гра. То ж думаю, що варто повернутися до гостьової. Але як тільки моя рука торкнулась дверної ручки, в кімнаті зʼявився Маркіян.

— Ти куди це?

— Я… ну… до себе, — я знизила плечима.

— Їдеш додому? — він підняв одну брову.

— Чому додому?

— Ну а де ще тут у тебе є своя кімната? Здається немає.

— Справді, — я посміхнулась, — тому я іду в гостьову кімнату. Як і має бути. Гра на людях закінилась.

— Стій, — чоловік різко опинився біля мене і поклав свою руку на мою, що й досі трималась за ручку, — я не хочу, щоб ти кудись йшла.

— Чому? — я підняла на нього здивований погляд.

— Ну бо…мені нудно. З тобою хоч трохи веселіше, навіть якщо це просто засинання.

— Веселіше, — я пирснула сміхом. Стало якось образливо від того, що там на горищі зі мною був наче якийсь зовсім інакший Маркіян.

— Цього разу я вже підготувався. І тепер тут є дві ковдри. То ж… конфліктів не буде.

— Підготувався? Звідки ти міг знати, що все вийде таким чином? — я підійшла ближче до ліжка, де справді було дві ковдри. Одна, правда, відрізнялась, бо була в підковдрі з іншого набору постільної білизни.

— Я не знав. Але не відкидав таку можливість. Впевнений, тоді тобі дуже сподобалось лежати на моєму міцному тілі, — він кинув на мене хитрий погляд та різким рухом опинився на ліжку, вкриваючись.

— А що робити мені? — я розвела руками, — я з собою навіть речей не взяла.

— Штани та футболка лежать он там на полиці в шафі. Можеш перевдягнутися.

Я закотила очі, проте до речей торкалась досить ніяково. Мабуть варто принести сюди хоч якийсь свій одяг, якщо вже ситуація  закручується настільки, що скоро в нас буде весілля. Я швидко перевдягнулась та обережно залізла під свою ковдру, замотавшись у неї, щоб не повторилось того, що минулого разу. Але сон зовсім не йшов. Я крутилась в різні боки. То розкривалась, то накривалась. Лежала на спині, дивлячись у стелю. На боці, дивлячись у вікно. Мені було незручно, і холодно, і душно, і взагалі все на світі. І через це, напевно, прокинувся Маркіян.

— Ти заснеш вже сьогодні чи ні? — бурчав він.

— А що я зроблю? — я теж обурилась, — мені не виходить заснути. 

— Ну то порахуй овечок. Набридло вже. Сплю наче їду в потязі, постійно підкидає та трясе.

— Я не винна, що у тебе таке незручне ліжко.

— Минулого разу тебе все влаштовувало, — він повернувся до мене обличчям.

— Тоді у мене не було вибору… Але знаєш, мене дещо хвилює… тоді я спробувала двері і вони були замкнені. Але вранці ти з легкістю вийшов з кімнати сам. Що це означає?

— Ну це означає те, що ручку на дверях треба натискати сильніше. Щоб клацання почути два рази. Ти ж почула лише одне.

— Тобто? — я звела брови, — ми тоді не були замкнені!? Я могла вийти!?

— Я навмисно нічого не казав, — Маркіян пирснув сміхом, — щоб трохи познущатись з тебе. І твоїх принципів.

— Який же ти нахаба, — я заплющила очі, намагаючись зберігати спокій, — як після цього можна вірити тобі?

— А що я такого зробив? — тихіше сказав Маркіян, — просто затримав тебе у себе. От і все.

— Але навіщо? — я обурювалась, проте сама не дуже розуміла, чому.

— Ну от… — він не відповів мені, — тепер і я не можу спати, — Маркіян ліг на спину, так само лежала і я.

Якийсь час ми просто мовчки дивились на стелю. Сон і далі не приходив до мене, так само й чоловік не спав, бо навіть не бачачи його, я відчувала це по його диханню. Воно було частим та коротким. 

— Ти не спиш…— тихо сказала я. Це було не питання, а швидше ствердження.

— Ну завдяки тобі, — буркнув Маркіян, — ненавиджу бути невиспаним. Ще й просто так.

— Тоді я… тоді я піду в іншу кімнату…— я не встигла договорити, бо він взяв мене за руку.

— Не поводься як дитина.

— Я просто не хочу приносити тобі дискомфорт. 

— Пізно, ти вже його приносиш.

— Маркіяне…

— Що?

— Чому ти поцілував мене? — я спитала це так спокійно, сама від себе не очікуючи.

— А таке потрібно пояснювати? — він почав перебирати мої пальці. Це було лоскотно, то ж я всіляко намагалась не засміятись.

—  Так. Я хочу цього пояснення.

— Бо мені так захотілося. І як я помітив, ти не дуже була проти.

— А я… я подобаюсь тобі? — сама не знаю, для чого вирішила спитати це. Але після того, що відбувалось на горищі, всередині був якийсь приємний вогник надії. Хоч я і дуже боялась того, що відчуваю.

— Що? — Маркіян спитав це так, наче теж намагався не засміятися.

— Якщо ти так цілуєш мене, то може…

— Вероніко, заспокійся. В тебе якісь надто радикальні принципи. Цілуватись можна і без почуттів. Навіть без знайомства. І не тільки цілуватись. Чи ти вже собі щось понавигадувала?