14

— Чому ти так кажеш? — ми продовжували говорити пошепки.

— Бо ти не уявляєш, скільки бажань я загадав, дивлячись у це вікно. Вони майже завжди були одинакові. Але жодне так і не збулось, — гарячий подих Маркіяна торкався мого вуха. Від цього тіло покривалось мурашками. Проте хотілося його слухати і слухати, щоб ці відчуття продовжувались довше.

— Може ти неправильно їх формулював…— задумано відповіла я.

— Як я тільки не переставляв ці слова, — його руки міцніше стисли мою талію. Від цього я інстинктивно притулилась сильніше до його грудей.

Ми продовжували дивитись на зірки, отак стоячи в обіймах. Момент був насправді казковий та особливий. Проте все зіпсувало те, що я нагадала собі, хто ми одне для одного. Чому взагалі зараз на цьому горищі. І що відбувається взагалі зараз тут. Від цього стало неприємно, тому я напружилась. Обійми вже не здавались приємними, а наче мене навмисно силою тримають, щоб я виконала свої зобовʼязання. Фіктивна наречена, що стане фіктивною дружиною. А потім мене так легко викинуть зі свого життя, отримавши бажане. На секунду я навіть розчарувалась, що бажають батьківський бізнес, а не мене… Але це якась маячня! Маркіян почав водити кола по моїй руці своїм великим пальцем. Цей жест здався мені досить дивним. Хоча це було так само приємно. Але через мої думки вся казковість моменту втратилась. То ж я спробувала вирватись з обіймів чоловіка.

— А тут… тут є світло? — я повернулась до Маркіяна обличчям.

— Є. Для чого тобі? — сухо спитав він.

— Просто…щоб роздивитися тут все. Ти казав, що тут є твої дитячі речі. Це ж цікаво, — я спробувала посміхнутися. Не знаю, чи він побачив це, хоч і крізь неіеликі віконця потрапляло місячне світло, то ж тут не було зовсім темно.

— Добре, — Маркіян важко видихнув і відійшов. Після цього засвітилось доволі тьмяне жовте світло. Але це горище відразу стало абсолютно інакшим. Наче це було справді сховищем старих дитячих мрій та спогадів.

— Ого, — тихо сказала я і почала роздивлятись невеликі полиці з різними дрібницями, — це все твоє?

— Так. І до речі, ці стелажі теж зробив я сам. Ну, це видно, — Маркіян засміявся.

— Я і не помітила, що вони криві, — я теж не стримала сміх.

Пройшовши полиці, я повернулась в інший бік. Під цією стіною стояв дитячий стіл та стілець. На столику лежали пожовтілі листки з дитячими малюнками, ціла коробка різних олівців та фломастерів, які вже мабуть давно не малюють. Також на кріслі стояв невеликий дитячий рюкзачок з динозаврами. Він був дуже потріпаний, то ж здавалося, що він чи не найстаріша річ тут. Коник-гойдалка та різні коробки мабуть з іграшками. Звідти виглядали довгі вуха зайчика, що був на диво білосніжним, будучи в такому місці. Я розглядала всі ці речі з захопленням, проте глянувши на Маркіяна, побачила в його погляді порожнечу. Наче це місце приносить йому біль. Але ж він сам сюди прийшов…

— Насправді, тут дуже гарно. Приємне місце, — я провела рукою по поличці і на моїх пальцях залишився шар пилу.

— Я міг пропадати тут весь день. Це був наче мій власний світ. Ніхто мене тут не зачіпав, не принижував. Батькам та Еду було не до того, щоб лазити по горищі. А Міла надто мала та боялась висоти. Тут був головний я і правила були лише мої.

— Ти навіть любив читати? — я посміхнулась та зупинилась біля одної з полиць, досить густо заставленої книгами.

— Що це за питання таке? — в його голосі відчувалось обурення, — звісно я любив читати. Все-таки я ж став твоїм начальником.

— І головним болем, — я закотила очі, але Маркіян почув мене.

— Невже я тобі настільки неподобаюсь? — він почав підходити ближче.

— Я цього не казала, — я дивилась на одну з поличок, де були маленькі машинки. Але боковим зором бачила, як чоловік підступає все ближче і ближче.

— То все-таки подобаюсь?

— І цього теж не казала.

— А що тоді, Вероніко? Що ти відчуваєш до мене?

— Я…— я повернула голову і зустрілась з його обличчям практично впритул до мого. Важко ковтнувши, продовжила говорити, — я нічого не відчуваю.

— Справді? — Маркіян сказав це тихо, опустивши погляд на мої губи.

— Що ти хочеш почути від мене? — пошепки спитала я, впевнено дивлячись в його очі. Його зовнішність завжди робить його серйозним, навіть злим. Особливо борода. А в такому освітленні так здавалось ще більше. Тому я ніколи не могла зрозуміти, як правильно реагувати на його слова.

— Говорити не обовʼязково, — він підійшов ще на крок ближче, що змусило мене впертись спиною до стелажа, від чого те, що там стояло, похитнулось.

— Я деколи боюся тебе, — прямо сказала я, сама того не очікуючи. І мабуть вираз мого обличчя це підтвердив.

— Он як, — він хмикнув, — так і знав, що ти скажеш якусь дурню.

— Ну звісно ж, — я якось істерично засміялась, — лише ти можеш говорити розумні речі. Тільки ти весь такий крутий начальник. І можеш знущатись з інших. Правда ж? Любиш, коли тебе нахвалюють в такому ключі?

— Та замовкни вже, — Маркіян вхопив мене за шию ззаду та різко притягнув до себе. Притягнув в поцілунок. Від такої неочікуваності я ледь не впала, то ж довелось вхопитись за його руки. 
Знову цей поцілунок не був схожий на вдаваний. Занадто яскраво, занадто сильно і занадто бажано. Складалось враження, що Маркіян цілує мене так, наче боїться, що я от-от зникну. Що це останнє, що він може зробити зі мною. В голову знову хотіли проникнути думки про те, що все це дурна вистава і зобовʼязання, що є навіть у фіктивних стосунках. Але чи нестача кисню на цьому горищі, чи якісь дурнуваті почуття вдарили в голову, та я навіть не хотіла думати ні про що інше. Лише Маркіян та я. І хочеться насолодитися ним повністю. Тому я все ж не втрималась і теж обійняла його за шию обома руками. Відчула, як чоловік посміхається, не розриваючи поцілунку. І коли, мабуть, він отримав відповідь на свої дії, то всі його рухи стали наполегливішими. Маркіян сильніше притис мене до стелажа і його губи почали вивчати ще й моє обличчя. Навіть з доступом до повітря, мені було важко дихати. Різкий запах його парфуму заповнив все навколо і мені здавалось, я починаю сходити з розуму. Бо голову почали заповнювати думки не надто пристойного характеру. Та коли гарячі губи чоловіка торкнулись моєї шиї… всі ці думки дуже захотілось втілити в життя.