13

Стало дуже душно. Настільки, що я відчувала, як крапельки поту стікають від шиї аж до поясниці. Найгірше, що від цього було лоскотно. Тому під час поцілунку я трохи сіпалась і намагалась сісти так, щоб ці краплі не спричиняли мені дискомфорту. Проте напевно це помітив Маркіян і зупинився.

— Що таке? З тобою все нормально?

— Так…— я важко дихала, — просто дуже душно. Занадто…

— То давай відчинимо вікно, — він потягнувся до кнопки, але я зупинила його.

— Не треба. Ні… Це… варто вже… закінчити…— я засоромлено опустила очі, бо справді наш поцілунок якось надто затягнувся.

— Закінчити? — він зміряв мене поглядом, — ми ж лише почали. Та й початком це важко назвати.

— Ну ми ж наче… у фіктивних стосунках. Хіба там передбачені такі поцілунки?

— Та до біса все! — голосно сказав чоловік, — я хочу цілувати тебе, мені це… потрібно. Подобається.

— Правда? — я округлила очі. 

Але далі відповіді не отримала. Принаймі словами. Бо він знову нахилився, та поцілував мене, охопивши моє лице вже обома руками. Насправді тут в машині спереду це було максимально незручно. Можна було б зупинитись та перейти чи навіть перелізти назад. Але я розуміла, що зручність може потягти за собою щось інакше. А ось до цього я точно не готова. Тому все ж вирішила миритись з тим, що між нами підлокітник та коробка передач. Але Маркіяна, здається, більше нічого і не цікавило. Бо вся пристрасть та його бажання не ставали сильнішими чи наполегливішими. Наче він просто хотів цілувати мене, насолоджуватись цим. І все. Здається, навіть у мене почало зʼявлятись сильніше бажання, але я намагалась тримати себе в руках. Не потрібно цього… Це несправжні стосунки. Вони не повинні підкріплюватися чимось більшим. Але так би хотілось. Лік часу я втратила… Але потім це вже не продовжувалось. Ми обоє були втомлені, то ж коли поцілунок все ж розірвався, і я, і Маркіян важко дихали. Одна його рука спустилась з мого обличчя та опинилась на шиї, іншу він забрав.

— І все ж ти не така проста, якою хочеш здаватися… — чоловік уважно вивчав мої очі.

— Що ти маєш на увазі? — я так само не відривала погляду від нього.

— Я думав, що ти така собі недоторка. До весілля ні-ні і все таке. Але тепер розумію, що з тобою може бути значно цікавіше, ніж я собі думав. І доведетья тебе ще вивчати і вивчати.

— Ти плануєш так довго брехати своїм батькам, щоб аж змогти вивчити мене? — я схрестила руки на грудях, тому що така довга перспектива бути чиєюсь фіктивною нареченою та дружиною мені взагалі не подобалась. Так, можливо, мене й починає тягнути до Маркіяна фізично. Але я не хочу настільки довго постійно брехати його батькам, своїм батькам та самій собі.

— Ніхто не знає, як можуть скластися майбутні обставини, — він знизив плечима.

— Зате я знаю, — трохи розлючено сказала я, — твої батьки вірять в нашу казочку, ти отримуєш свій спадок, вони їдуть і ми зникаємо з життя одне одного назавжди. 

— Тобто? — чоловік зробив наляканий вираз обличчя, — ти не захочеш залишитися зі мною? Не захочеш створити зі мною чудову щасливу сім'ю? 

— Ні, звісно, — я скривилась, — наче ти цього хочеш. Зараз просто знущаєшся з мене, щоб отримати бажане.

— Яке ж це бажане? — Маркіян хитро підняв одну брову.

— В мене вже немає сили говорити з тобою, — я відщепила ремінь безпеки, — побачимось.

Не дочекавшись відповіді, я вийшла з авто та почала викликати собі таксі. Маркіян недовго почекав поряд та зрештою поїхав геть. І я одночасно відчула як полегшення, так і якийсь легкий смуток. Якась частина мене ще хотіла б залишитись з ним надовше. Поговорити, можливо ще раз навіть отак поцілуватися. Та частина чомусь не хотіла залишатись сама. Але розум та тверезість перемагали. Ми з Маркіяном лише такі собі партнери. Між нами не має бути нічого, окрім ділових стосунків. І всі прояви ніжності, поцілунки та почуття мають бути лише на публіку. Задля гарної картинки і не більше. 
Наступного дня був черговим робочим. Проте чомусь я все частіше думала про те, що робота мені набридла. Я вже не можу працювати в тому графіку, до якого звикла. Не хочеться навантажувати себе завданнями на місяць вперед. Хочеться легкості та відпочинку. Але таким чином підвищення не отримати, тому я сціпила зуби та продовжила працювати. І в такому темпі боротьби самої з собою минув тиждень. Поки не настав той день, коли довелось познайомити наших батьків. Влад відмовився йти, посилаючись на якісь свої справи. Я трохи засмутилась, але потім все ж вирішила, що так буде краще. Бо перед братом я ніяковію, не можу брехати. У нас з ним дуже близькі стосунки і те, що я обманюю його та не кажу правди дається мені дуже важко. Зустріч вирішили провести в будинку Маркіяна, чомусь так наполягли його батьки.  Мені від цього було ні холодно, ні тепло. Мене взагалі останнім часом вже починала дратувати ця історія, так ще й і мої батьки виявились вплутані в неї. Проте з особливим ентузіазмом до цього підійшла моя матір.

— Нам дуже приємно, що ми нарешті зустрілись, — сказала Віра Дмитрівна, — чесно, я дуже хотіла познайомитись з тими, хто зміг в наш час виховати таку достойну дівчину.

— Це приємно, — моя мама коротко посміхнулась, — але якщо чесно, дуже моєї заслуги в цьому нема. Вероніка виховувала себе сама. Книгами, навчанням, якимись життєвими ситуаціями. Я лише підтримувала її.

— Це дуже гарно, — не вгамовувалась мама Маркіяна і здається вони точно знайшли спільну мову. Потім до розмови підключились і обоє батьків, а ми з Маркіяном лише мовчки їли, час від часу вставляючи якесь слово чи переглядуючись. Для мене вечір видавався надзвичайно нудним. І його ніщо не врятує. Потім вони почали обговорювати весілля. І я нервово перебирала салфетку в руках.

— Ти чого? — прошепотів до мене Маркіян.

— Бо це відбувається. Знову відбувається. Знову моя мама втручається не в свої справи. Навіть якщо це не насправді. Але це моє весілля, моє свято. Якого дідька…

— Терпи, — він важко видихнув, — на жаль, я мушу мовчати. Інакше, мене просто викинуть з їхньої «ідеальної» сімʼї.