12

Друзі продовжували говорит ми про щось своє та реготати. Навіть дівчата відокремились від них і вже спілкувались про щось інше. Я ж сиділа наче предмет інтерʼєру. Зі мною ніхто не говорив, нічого не питав. Всім було байдуже, а особливо Маркіяну. Саме це чомусь злило мене найбільше, але одночасно і засмучувало. Я відчула, що в роті страшенно пересохло, тому все ж потягнулась до стакана та зробила декілька ковтків коктейлю. Він був смачний, але дуже алкогольний. Але чогось зі звичайних напоїв тут не було. Тепло напою трохи розлилось в грудях і стало спокійніше. Але все одно мені було тут абсолютно не цікаво і хотілось вже пошвидше поїхати додому.

— До речі, — голосно вигукнув Орест, — я ж вже закінчив модель того корабля. Вийшов вражаючий розмір.

— Та ну, — відповів Маркіян, — ти декілька років не міг з ним впоратися.

— Не віриш? Він тут, в кабінеті. Йдем покажу.

 І всі чоловіки, як один, підвелися та вийшовши з-за столу пішли кудись, як зрозуміло, в кабінет Ореста чи може Даяни. Без їхнього шуму стало трохи легше, але я різко відчула на собі всі погляди дівчат. Коли поряд був Маркіян, я себе відчувала якось впевненіше. А тепер відчула, як по шкірі пройшовся мороз.

— Ох ці хлопці, — засміялась Юля та взяла в руки свій коктейль, — постійно вигадують собі якісь забавки. Погодьтесь, без них стало тихіше.

— Точно, — Даяна повторила за подругою і в її руках також опинився келих вина, — Вероніко, а як ви познайомились з Маркіяном? Він, до речі, про тебе нам майже нічого не розповідав. Це так…інтригуюче.

— Ми познайомились…дуже нецікаво, — я вирішила дотримуватись старої легенди, — в магазині посуду. Я там допомагала своїй подрузі і так ми й зустрілись. 

— Що? — пирснула сміхом Уляна, — посуду? Серйозно? Маркіян не ходить в такі місця. 

— Чого ж? — Юля зміряла її поглядом, — він міг обирати подарунок для своєї мами. Вона якраз любить такі речі.

— Ну я не знаю, що саме він там робив, — я натягнула посмішку, — та й вже тоді це було неважливо. 

— Ви гарна пара, — Даяна щиро посміхнулась, — я рада, що Маркіян нарешті посерйознішав. Бо вони з Костею вічно потрапляли у такі історії…

— А я вважаю, що це нормально, — далі говорила Уляна, — він такий і є. Веселий, божевільний, любить пригоди. Це його особливість. І Маркіяну не потрібні…сірі миші.

— Годі вже, — Юля, здається, розізлилась, — поводишся як стерво.

Проте Уляну, здається, ці слова взагалі ніяк не зачепили, а навпаки. Вона відкинулась на спинку дивана і продовжила буравити мене поглядом вже з лукавою посмішкою. Що могло так різко змінити її і чому я відвуваю від неї загрозу… Здається, це точно буде така ж історія, як і з Вікторією. 

— А ви багато часу проводите разом? Бо на початку відносин ми зі Стасом були як одне ціле. Але потім цього ставало все менше…— сумно сказала Юля.

— Ну я не знаю, як сказати, чи багато, чи ні. Але він виявився ще й моїм новим начальником. То бачимось ми ще й на роботі.

— Начальник? — Уляна засміялась, — то у вас ще й службовий роман? Як мило…
І я, і дівчата кинули на неї злі погляди. Здається, вона теж трохи їх дратує. А за декілька хвилин повернулись чоловіки і я полегшено видихнула, хоч і знову принесли зі собою шум та голосні розмови, ледь не крики.

— Як ти тут? — неочікувано спитав Маркіян.

— Ніяк, — я впевнено дивилась на нього, — хочу пошвидше додому.

— Ну-ну. Невже зовсім не цікаво? Дівчата що, не говорили з тобою?

— Говорили, але… Я почуваюся тут абсолютно чужою. Мені не подобається таке. Дуже ніяково.

— Не хвилюйся, ще трохи і ми закінчимо. Я відвезу тебе додому… точніше, під офіс.

І справді десь за пів години всі почали прощатися. Першими зібрались Стас та Юля. Потім Марк. Він, до речі, був найбільш мовчазним зі всіх. Особливо це яскраво виділялося на фоні крикливих Кості та Маркіяна. І ми теж зі всіма попрощалися, Даяна та Юля навіть обійняли мене. А Уляна демонстративно проігнорувала та пройшла повз. Та мені було абсолютно байдуже на неї.

— А хто така Уляна? — я не втрималась та спитала прямо в обличчя вже тоді, коли ми їхали додому, — точніше… хто вона тобі?

— Я не здивований, що ти це питаєш, — спокійно відповів Маркіян.

— Вона якось дивно поводилась. Кидала на мене косі погляди, натякала, що я ніби-то тобі не підходжу. І що вона знає тебе найкраще від усіх.

— Ну… вона моя колишня. Тому така поведінка цілком нормальна.

— Колишня? — я округлила очі від здивування. Чомусь ця інформація неприємно вколола мене.

— Ми не дуже довго були разом. Десь рік. Якраз і дружили отак парами. А потім вони почали одружуватися, а ми розійшлись. Ну не бачив я майбутнього з нею. Це було більше просто для розваги. Але Уляна думала інакше. І ще досі ображена на мене. Та мені байдуже.

— І ви досі в одній компанії?

— А що тут такого? Вона дружить добре з дівчатами та й з рештою хлопців. Чому це мало змінюватися.

— А Марк? Він такий… замкнений.

— Він молодший брат Даяни. Вона постійно змушувала його ходити з нею до нас, бо він справді не дуже товариський. Але якщо з ним краще познайомитись, то він дуже класний.

— То це клуб Даяни, правильно?

— Так, він був спочатку їхнього батька. Той помер і заповів його Даяні. Марк, звісно ж, не мав жодних претензій. Йому б більше сподобалось отримати в спадок бібліотеку, — Маркіян засміявся і я теж не втрималась.

Проте далі сил на розмови у мене вже не було. Я відвернулась до вікна та спочтерігала за зміною пейзажів. Як для пізньої години, на вулиці було досить багато людей та автівок. Невже лише я мрію якнайшвидше опинитись вдома та лягти спати. Коли авто зупинилось біля офісу, я чомусь не поспішала виходити. А опинилась в якомусь ступорі та просто сиділа, дивлячись в одну точку.

— Не хочеш йти? — цю тишу порушив Маркіян.

— Що? — перепитала я.

— Кажу, тобі так добре зі мною, що ти не хочеш йти? — він засміявся.

— Який же ти егоїст, — я закотила очі.