11

Я задумано сиділа за своїм робочим столом, дивлячись кудись в порожнечу, поки на моніторі компʼютера було відкрито декілька вкладок з документами та таблицями, що були зроблені лише на половину. Останнім часом моя продуктивність на роботі впала і це мене дуже бісило. Бо від цього залежало моє підвищення, хай там що не говорив Маркіян. Декілька днів ми практично не спілкувались, лише по робочих питаннях. І це мені подобалось, бо після тієї ситуації з поцілунком я чомусь не могла спокійно йому навіть в очі подивитися. Це було надзвичайно дивно. Я відчувала, що все відбувається неправильно, але мені це подобалось. І кожного разу я злилась на себе за ці дурнуваті думки. З моїх думок мене відволік помічник Маркіяна. Власне той, на чиє місце я зазіхаю. І сказав, що наш начальник чекає мене.

— Щось сталося? — я зайшла в кабінет і лише мигцем глянула на чоловіка.

— Ні, — на щастя від теж був зайнятий своїм ноутбуком, — сідай поки. Я вже майже закінчив.

На диванчику лежали якісь його речі, то ж мені довелось сісти на крісло навпроти нього за столом. Я повільно опустилась і почала розглядати свої нігті. Без зорового контакту, не треба. Краще не треба. Але якась моя сторона дуже хотіла роздивлятися його, поки він весь такий зосереджений та серйозний працює за ноутбуком. І все-таки я піддалась. То ж обережно підняла погляд і почала розглядати обличчя Маркіяна. Темна довга борода додавала йому ще більше суворості. Брови були зведені докупи, а на чолі причаїлась невелика складка. Чоловік виглядав трохи старше свого віку, проте все одно був дуже привабливим. І я втомилась боротись з тим, що він дійсно гарний та можливо подобається мені. Але лише зовні. Всередині Маркіян ще той засранець.

— То про що ти хочеш поговорити? — я не втрималась і спитала, бо ми мовчки просиділи десь десять хвилин.

— Вже все, — він голосно закрив ноутбук та повернувся до мене, — отже, які плани на вечір?

— Відпочивати після роботи. А що? — я сіпнула головою.

— Ну, твій відпочинок буде трохи… інакшим. Я попіклуюсь про це.

— Що ти маєш на увазі? — я міцно стисла свої коліна, бо чогось почала хвилюватись.

— Сьогодні у мене зустріч з моїми хорошими друзями. І вони вже в курсі, що я одружуюсь. То ж… ми підемо разом.

— Наскільки це важливо? — я скривилась.

— Настільки, що дехто з них спілкується з моїми батьками. І якщо вони скажуть, що нареченої не було, хіба це не буде дивно?

— А може я захворіла? — я схрестила руки на грудях.

— Вероніко, вилазь вже зі своєї мушлі. Вчися жити наповну, заводити нові знайомства, нових друзів. Це ж так весело.

— Нічого веселого я тут не бачу, — я фиркнула, — я вмію веселитись і в інші способи. 

— Скажи, а та твоя подруга…що була з тобою в барі. Скільки ви дружите? 

— Навіщо тобі це? — я примружила очі.

— Мені просто цікаво. Для загальної картинки.

— Ну ще зі школи, а що?

— А інші подруги є?

— Ні.

— Все, — Маркіян плеснув у долоні, — це навіть не обговорюється, ми йдемо разом.

— Я знаю… одну персону, яка точно більш товариська, ніж я. Використай її для цього шоу.

— Ну-ну, — чоловік задоволено посміхнувся, — я не думав, що ти так сильно ревнуєш мене. Аж приємно.

— Досить, — я підвелась, гучно відсунувши крісло, — зустрінемось знову тут біля офісу. О котрій?

— Я напишу тобі більш точно. І Ніко… ось там є пакети. Візьми, це тобі, — він вказав рукою на диванчик.

— Що це? — я різко повернула голову на Маркіяна.

— Мій подарунок для тебе.

— Мені нічого не треба, — я вже зібралась виходити, але чоловік знову заговорив.

— Я не обговорюю ні з ким свої подарунки, ясно? Я вирішив купити це для тебе. Отже, ти візьмеш це.

Маркіян підвівся та підійшовши до диванчика, взяв пакети. Різким кроком опинився біля мене та вручив ці подарунки мені в руки. Пакети були досить важкі.

— І що ця Віка у тобі знайшла? — я скривилась.

— Те ж саме, що і ти, — він взяв мене за підборіддя та уважно дивився в очі. Це відбувалось всього секунду. А потім як ні в чому не бувало, повернувся за свій стіл та знову відкрив ноутбук. Я зрозуміла, що більше жодних пояснень чи слів не буде, то ж вийшла з кабінету, випадково гримнувши дверима. А може й не випадково. І довелося ще й нести з собою ці величезні пакети. 
Вдома я навіть не торкнулась їх. Поки вечеряла, поки приймала ванну і хоч трохи просто полежала в тиші. Маркіян написав, що чекатиме вже за годину. Хотілось вилаятись, бо я взагалі не хотіла нікуди їхати. Та зрештою, може він і правий. В житті в мене було доволі мало друзів і вільний час, здебільшого, я проводила вдома. Роблячи домашнє завдання, читаючи книги або щосб допомагала мамі. Рената завжди була моєю найкращою подругою, проте крім мене у неї було ще купа друзів і часто вона проводила час з ними. То може вже й мені хоча б зараз пора почати жити навповну і розважатись. То ж на такій надихаючій ноті я таки вирішила переглянути вміст пакетів. І я була не здивована побачити там одяг. Дві вишукані сукні, пара босоніжок на підборах та сумочка. І на диво, все було мого розміру. То ж для цього вечора я обрала чорну сукню, як універсальний колір, що підійде для всього. Викликала таксі та відправилась на зустріч до мого «коханого».

— Так і знав, що ти обереш чорну, — сказав Маркіян, коли побачив мене.

— Гарний колір, — я стріпала з тканини неіснуючі пилинки.

— А коли ти вже запросиш мене до себе? Мені набридло їздити постійно лише до офісу. Тим більше, у мене вдома ти вже була.

— От коли станеш моїм чоловіком, тоді й запрошу, — я вирішила прийняти всю реальність та говорити на цю тему вільно.

— Але для такого це довго… Весілля буде не дуже скоро.

— То терпи, — я розвела руками, — в мене вдома немає нічого цікавого. Поїхали вже, бо ще запізнимось.

Машина зупинилась біля якогось невідомого мені чи то бару, чи то клубу. Я не дуже люблю такі місця, здається, тут ще гірше, ніж в тому барі, де ми познайомились з Маркіяном. Це Рената любила тягнути мене з собою по таких закладах. Я ж лише мовчки погоджувалась.