8

Я все так і лежала головою на грудях у Маркіяна. Відчувала його спокійне серцебиття та дихання. Не наважувалась радикально вириватись, бо може б тоді він пробудився невиспаним та був би в поганому настрої. Він у нього й так не завжди приємний, а тут ще й додатково був би зіпсований. Я глянула на годинник і зрозуміла, що лежу вже так десь пів години. Рука моя лежала на його животі. І чомусь я не прибирала її. Просто так було найкомфортніше. З такого положення мені відкривався вид на його руку з татуюваннями. То ж щоб чимось себе зайняти, я розглядала їх. Цікаво, чи означає щось кожна з них. В який період життя він їх робив. Чи присвячував комусь… Сама я б ніколи не зробила собі татуювання, але мені завжди подобалось бачити їх на інших людях. Це майже завжди усім надзвичайно пасувало. Потім мені набридло й це і я слідкувала за годинником. Вже була практично година моєї пастки і саме тоді Маркіян почав крутитися та відпустив мене зі своїх обіймів. Я швидко відповзла від нього та вляйлась якнайдалі.

— Тобто всю ніч ти обіймалась зі мною, — хриплим голосом сказав чоловік, — а тепер втікаєш. Я можу і образитись.

— Нічого я не обіймалась… Це вийшло випадково.

— Звичайно-звичайно. Випадково, — Маркіян потягнувся і сів на ліжку.

— Просто я звикла так спати. Коли ми з моїм…

— Стоп, — він різко зупинив мене, піднявши руку, — я не збираюся слухати сльозливі історії про твого колишнього.

— Але це ж частина мене, — я вперлась до спинки ліжка, — хіба тобі не цікаво знати більше про свою наречену?

— Ти точно наслухалась моєї матері чи що? — він нахмурився, — у нас з тобою…фіктивні стосунки. Ми вдаємо, граємо ролі. Мені байдуже на твоє минуле життя, як помер той твій хлопець і так далі. Бай-ду-же. Ми з тобою тут і зараз.

— Але ж це неможливо. А якщо тебе хтось про щось спитає? Що ти будеш казати?

— Вигадувати по ходу, а ти просто погоджуватись, — Маркіян зіскочив з ліжка та підійшов до своєї шафи.

— Так собі ідея, — я прослідкувала за ним поглядом. Він не був у гарній спортивній формі, та все ж тіло його було дуже привабливим. Я несвідомо закусила нижню губу. Як я вже казала, татуювання дуже пасували йому і я на мить навіть задумалась про щось непристойне, але різко похитала головою, щоб прогнати цю дурню.

— Милуєшся? — з хитрою посмішкою спитав він, дивлячись на мене через плече.

— Хіба що татуюваннями, — я фиркнула, відвернувшись, ніби розглядаючи абсолютно порожню стіну.

— Розказуй…— він пирснув сміхом.

— Вони щось означають? — я вирішила спитати, — кожна з них.

— Ні, — відповів Маркіян серйозно, — я просто робив їх в різні проміжки життя. Коли подобались якісь ескізи. Чи просто бачив щось гарне і хотів це закарбувати на собі.

— Нецікаво, — я зустрілась з його поглядом, — думала, що це щось більш особливе.

— Хвилювалась, чи часом нема в мене тату в честь якоїсь дівчини? — чоловік підійшов ближче та майже навис наді мною.

— Ти в своєму розумі? — я засміялась, — яке мені є до цього діло?

— Нехай буде так, — він прямо переді мною надягнув свою футболку, — давай, збирайся. Приводь себе в порядок. Якщо ти не забула, сьогодні робочий день.

— Хіба ми встигнемо? До початку залишилось ще буквально якихось пів години, — я запитально підняла одну брову.

— Я знаю. Спробуємо. А якщо ні, то доведеться трохи запізнитися.

Маркіян кудись вийшов з кімнати, а я залишилась сама. Глянула на себе в дзеркало і задумалась. Чи зможу я ще будь-коли стати щасливою? Коханою? Чи зустріну я того, хто стане моїм найбільшим щастям. Або я завжди буду чимось «фіктивним» і мною будуть тільки користуватися та зраджувати…  
Вийшовши з кімнати, я попрямувала коридором в пошуках кухні чи Маркіяна. Бо я зовсім не знала, куди він дівся. Потім я зустріла матір чоловіка, що пила чай, гортаючи якийсь журнал.

— Доброго ранку, — я намагалась посміхнутись.

— Доброго. Як спалося цього разу? Я в гостьовій кімнаті змінила ковдру на більш теплу. Бо там справді дуже холодно навіть для цієї пори року.

— Ем, так я… помітила, дякую. Було тепло. Навіть дуже, — знову згадалося те, як я спала в обіймах Маркіяна.

— Вчорашній вечір вийшов…неприємним, — вона затримала погляд на мені, а я важко ковтнула.

— Ну, таке буває. Всі сваряться.

— Маркіян нічого тобі не казав? Ви це не обговорювали? — очі Віри Дмитрівни звузились від цікавості.

— Ні, — я відповіла вже впевнено, — чому ми мали говорити про це?

— Просто він завжди любить жалітися. Особливо на мене. Це те, що я так і не змогла в ньому виправити. На жаль.

— Я думаю, що ваш син вже надто дорослий, щоб ви мали звертати на це увагу. Я веду до того, що вже пізно. Він особистість і це частина його характеру.

— Невже ти так сильно кохаєш його? — жінка підвелась та підійшла більше, — ти готова закривати на все це очі? Він ж таким агресивним буде і з тобою.

— Ми вже достатньо часу разом, щоб я змогла зрозуміти, який він насправді. І зі мною Маркіян ніколи таким ще не був. Тому, що я кохаю його. А він мене. І між нами повне взаєморозуміння, — як же я ненавиджу брехати, але тут у мене просто не залишилось вибору.

— Тобто я не люблю свого сина? — вона здивовано дивилась на мене.

— Я цього не казала. Але чому ви так сильно хочете переконати в тому, що він поганий?

— Бо ти дуже хороша дівчина, Вероніко, я бачу це. А Маркіян… він надто складний. Я не хочу, щоб ти через нього зламала собі життя.

— Знаєте, — я засміялась, — у мене колись був хлопець. Майже наречений, ми говорили з ним про весілля. А виявилось, він купу часу зраджував мені. А потім взагалі помер. Мене вже ніщо не зможе зламати. А Маркіян… чудовий чоловік.

— Сподіваюсь, що ти не розчаруєшся, — Віра Дмитрівна зміряла мене поглядом та повернулась до свого журналу.

Після цієї розмови у мене абсолютно зник апетит і взагалі бажання сидіти поряд з цією жінкою, тому я поспішила вийти на вулицю, щоб подихати свіжим ще прохолодним повітрям. На подвірʼї стояв садовий стіл зі стільцями, то ж я вирішила посидіти там. За якийсь час до мене приєднався Маркіян.