7

— Що з тобою? — Маркіян покосився на мене, ведучи авто, — за весь час жодної посмішки.

— Я налаштовуюсь, — важко видихнула, — бо немає ніякого бажання їхати до твоїх батьків. Я вже мільйон разів пошкодувала, що погодилась на все це. Думала собі, що це на один раз. Для однієї зустрічі. Але це вже…

— Ну все, — він скривився та перебив мене, — я не хочу цього слухати. Вже нема дороги назад.

— Ну чому ж, — я задумано глянула у вікно, — я можу просто відмовитись від всього цього. Піти, зникнути. І все.

— І залишитись без роботи, — він фиркнув.

— Це черговий шантаж, — я глянула на Маркіяна, — я можу і в суд подати.

— Ти цього не зробиш, — чоловік похитав головою, — бо тобі б не хотілося потім зі всім цим розбиратися. Для тебе легше прийняти все та не заперечувати.

— Годі вдавати з себе психолога, — я скривилась.

Маркіян нічого не відповів, лише зробив такий вираз обличчя, ніби я страшенно дратую його. Що ж, це і не дивно і абсолютно взаємно. Далі вся дорога минула мовчки. Святкування дня народження Олексія Анатолійовича було в їхньому будинку і це трохи напружувало мене. Бо він невеликий, отже людей там теж не буде багато. А я мала надію, що зможу десь загубитися серед натовпу чи заховаюсь у якійсь альтанці, що зазвичай є на територіях ресторанів. А тут ми будемо практично як на долоні. І впевнена, увага до нас буде прикута неабияка. 
Біля будинку батьків Маркіяна вже стояло досить багато автівок. Я напружилась ще більше, бо так і не змогла налаштуватись. Не закарбувала у своїй свідомості, що Маркіян мій коханий наречений і ми такі надзвичайно щасливі. Він і далі для мене пройдисвіт, що випадково став моїм начальником та шантажує мене. 

— Ти тільки не нервуйся, — сказав Маркіян, коли ми вже повільно йшли до будинку, тримаючись за руки. Бо так ми виглядали нібито переконливіше.

— Легко тобі казати. Ти тут усіх знаєш, ніхто не буде косо дивитися на тебе, — я обурилась, навіть не дивлячись на свого фіктивного нареченого.

— Ну звісно, — я аж відчувала, що він закотив очі, — ми сказали всім, що заручені. Нас задовбуть питаннями про стосунки та весілля. І не лише тебе. Так що спустись трохи з небес на землю і розслабся. Сьогоднішній вечір багато на що повпливає.

Ми зайшли в будинок і відразу почувся шалений гул та гучний сміх. Маркіян вів кудись мене коридором, в якому минулого разу ми не ходили. Отже, цей будинок всередині все ж більший, ніж здається. Ми опинились перед відкритими подвійними дверима, за якими була простора та велика зала. Тут був величезний стіл та місце для фуршету і танців. Що ж, напевно ця кімната знаходиться десь позаду, бо з вулиці її абсолютно непомітно. Ми підійшли до батьків Маркіяна та привітали його батька. Чоловк виглядав щасливим, так само як і Віра Дмитрівна. Від цього я трохи заспокоїлась. Але цікаві погляди інших гостей змушували все-таки серце битися набагато частіше.

— Яка чудова у тебе дівчина, Маркіяне, — сказала одна з запрошених жінок, — дуже інтелігентна. І як ти тільки знайшов таку.

— Пощастило, — я побачила, як він натягнув посмішку.

— І як ваші справи? Довго ще чекати на запрошення на весілля?

Вони всі засипали нас дурнуватими питаннями, на які доводилось відповідати з кривими посмішками та намагатись не завертати очі. Ми були єдиними запрошеними нашого віку, всі решта були друзями чи родичами такими ж, як і батьки. То ж врешті нам стало дуже нудно.

— Маркіяне, спокійніше, — якось серед розмови до чоловіка нахилилась мати, — ти надто гостро реагуєш на деякі питання.

— Абсолютно нормально, — він різко відповів, — як до мене, так і я до інших.

— Вони не питають нічого такого. На деякі питання я б і сама хотіла знати від тебе відповідь.

— Мамо, ти хочеш посваритись? Зіпсувати цей вечір? — Маркіян говорив тихо крізь зуби.

— Ніби ти здатен на щось інше, — жінка фиркнула, — ти завжди вмієш зіпсувати настрій чи свято. Це твоє улюблене хобі.

— Досить, — Маркіян голосно відсунув свій стілець та підвівся, що привернуло увагу всіх інших.

— Що ти робиш, — пошепки спитала я.

— Ти вирішив і сьогодні показувати свій характер? — спокійним тоном спитав його батько. Гості почали перешіптуватися.

— Мій характер завжди зі мною. Вибачте, що не такий як Ед. Що не мовчу лицемірно, не посміхаюсь та не намагаюсь підлизуватись до всіх! — він сказав це дуже голосно та просто пішов геть. Я вражено спостерігала за всім цим, але зрозуміла, що тут знаходитись не хочу.

— Вибачте, — коротко сказала та скористалась моментом, щоб втекти.

Я дуже погано знала цей будинок, то ж мені пощастило заблукати. Але я швидко знайшла вихід до вже знайомого мені коридору, де були розташовані спальні. Я сповільнила свій крок і побачила, що двері до кімнати Маркіяна не замкнені до кінця. Я обережно зазирнула в шпаринку і побачила, що чоловік лежить на ліжку, розкинувши руки та дивиться в стелю. Скільки я так стояла, стільки часу він навіть жодного разу не кліпнув. Але я випадково втратила рівновагу через підбори, штовхнула двері, вони відчинились сильніше і це привернуло його увагу.

— Що ти робиш? — він підвівся та підійшов до мене, — підглядаєш?

— Було б за чим, — я опустила погляд вниз, але потім знову глянула на чоловіка, — що з тобою?

— Нічого, — він фиркнув та повернувся в кімнату. Я пройшла за ним.

— Сам торочиш мені про те, щоб я не соромила тебе. Щоб поводилась гарно, щоб не викликала підозр. Але ти… Ти сам же власними вчинками робиш лише гірше.

— Але я не можу, Вероніко, — в голосі Маркіяна чулись нотки істерики, — не можу цього витримувати. Все моє свідоме життя я робив, бляха, щось не так. На їхню думку. Довгий час сам для себе я був не Маркіяном, а просто молодшим нікчемним братом Еда. І мені це торочили постійно.

— Я розумію тебе…— я почала, але він не дав шансу мені навіть договорити.

— Ні, Вероніко, ти нічого не розумієш! Ти не знаєш, як це, все життя бути в тіні. Навіть до моєї пройдисвітки сестри батьки відносяться лояльніше та простіше. І лише я для них як кістка в горлі. Завжди «недостатньо»… Недостатньо слухняний, розумний, ввічливий. Але це я, такий як є. Та вони, а особливо мама, ніяк не хотіли цього сприймати. І не хочуть.