6

Перед очима на моніторі було купа таблиць та мільйон чисел. Я наче й знала, що маю робити, але ніяк не могла себе змусити продовжувати. Важко привести себе до тями після часу, проведеного з батьками, а особливо з моєю матрірʼю. Якби вона могла, то напевно б привʼязала мене до себе. І піклувалась, паралельно вказуючи, що мені робити все життя. Тому я дивилась в монітор, але перед очима був вчорашній день і те, як та дурнувата каблучка не злазила з мого пальця. Добре, що вже вдома все ж усе вийшло і сьогодні на моїх руках її вже немає. Я здригнулась, коли задзвонив мій телефон, бо була впевнена, що це вже дзвонить мама. Але на щастя, то був просто брат.

— Привіт. Це правда? — відразу прямо спитав Влад.

— Правда що? — я спочатку здивувалась, — а, почекай. Тобі дзвонила мама?

— Так. І я справді дуже радий за тебе. Не хочу, щоб ти так довго страждала після того випадку…

— Владе…— я майже запищала, — це не зовсім правда…

— Тобто? То ти виходиш заміж чи ні?

— Це все дуже складно. Я просто ще не зовсім впевнена, розумієш…— я прикрила очі, бо братові брехати взагалі не хотілося.

— Розумію, Вероніко. Ти досі не можеш відпустити ту ситуацію…— спокійно сказав Влад. І я дуже любила його за це. Він завжди сприймав все спокійно та легко. Ніколи ні на чому не наполягав. Саме тому він і не міг терпіти те, як наша мама з нами поводиться, та й переїхав.

— А ти як там? — я вирішила перевести тему з чергового обговорення мого життя.

— Нормально. Працюю і відпочиваю, — спокійно відповів брат.

— Ще не надумав повертатися? Чи хоча б приїхати провідати.

— Думаю, що ні. Вибач, що ти залишилась наодинці з нашою мамою. Але так хоч є шанс врятуватися нам обом, — Влад засміявся.

— Так собі жарт, — я закотила очі, але посмішки таки не стримала.

— Але ти все одно посміхнулась, я знаю.

— А у тебе що там? Ніхто ще не завоював серця?

— Та знаєш…мені вже треба йти. Потім ще подзвоню. Бувай, — брат завершив розмову, бо ненавидів говорити про своє особисте життя. Він був завжди таким… відчуженим, самотнім. Це ще один момент, чому вони не вживались з мамою. Бо квартиру бабуся чомусь віддала саме мені. Я звісно не дуже заперечувала, але Влада було тоді дуже шкода. А жити зі мною він чомусь не хотів. Ну звісно ж, я ж для нього «вічна малявка». 
Пізніше одна зі співробітриць принесла мені якийсь документ. Її вираз обличчя був таким, наче я вкрала в неї гроші. Але коли я прочитала, що було написано на папері, то зрештою майже так і було. Мені підвищили зарплатню. 

— Це якийсь жарт? — я підняла на неї очі, а вона лиш невдоволено фиркнула.

— Якби ж зі всіма так жартували, Ніко. Як тільки тут зʼявився молоденький начальник, у тебе зразу більша зарплата. Нічого не хочеш сказати?

— Ти на щось натякаєш? — я скривилась, але вона нічого не відповіла на це.

— Йди. Маркіян Олексійович викликає тебе. Мабуть, щоб отримати подяку за це, — вона стукнула долонею по тому документу і пішла геть, стукаючи підборами. Я ж вхопила той папір і швидко попрямувала до кабінету начальника. Маркіян зосереджено дивився в свій ноутбук та щось набирав на клавіатурі, навіть не помічаючи, що я зайшла.

— Що це? — я заговорила та махнула папером.

— А…— він відволікся і глянув на мене лише на секунду, — це ти. 

— Я. Те, що я тоді говорила про зараплату, було просто жартом. Нащо ти це зробив?

— Вирішив, що так потрібно, — його голос перебивав стукіт клавіш, — це моя вдячність.

— Через цю «вдячність» мене вже починають ненавидіти.

— Ти про цю блондинку з бухгалтерії? Припини. Вона, мабуть, просто ревнує.

— Що? — я пирснула сміхом, — кого, тебе? До мене? 

— Чого смієшся? — Маркіян залишив на мені вже довший погляд, — з моєї появи тут вона так і крутиться навколо. Каву мені приносила. Мила дівчина.

— М-м-м, — я надула губи, — то може варто пластмасову каблучку передати їй?

— А де вона? — чоловік зміряв поглядом мою руку.

— Вдома. Ледве зняла. І вчора втрапила в халепу через неї…— я важко видихнула, згадуючи реакцію своєї мами.

— А що таке? Не прийняли в ломбарді? — Маркіян врешті відсунув ноутбук вбік та засміявся.

— Я вже казала, що жарти це не твоє? — я зробила максимально незадоволений вираз обличчя.

— А я вже казав, що ти зануда? — він підвівся та підійшов до мене ближче, — то що за проблеми?

— Я вчора була у своїх батьків і… ця довбана каблучка не знімалась. Тому тепер мої батьки думають, що я виходжу заміж.

— І що? — він байдуже знизив плечима, — уявляєш, мої теж думають, що у нас буде весілля. Тільки от я по їхніх очах бачив, що не вірять вони мені до кінця.

— Але це твоя гра, Маркіяне. І це не мало вийти за межі твоєї сімʼї. А тепер про це знають надто багато людей.

— Ну і що? — мене вражала його байдужість, — ну скажеш потім, що нічого не вийшло. Розійшлись. Не зійшлись характерами. Ти ж вмієш брехати, правда ж? — Маркіян посміхнувся.

— У що я ввʼязалася, — я похитала головою та опустила її.

— Та годі тобі. Зате весело проведеш час, — він поплескав мене по плечі.

І в цей же момент відчинились двері і всередину хотіла зайти Віка, та білявка з бухгалтерії. Рука Маркіяна продовжувала лежати на моєму плечі, коли ми повернули голови до дверей. І він чомусь не поспішав її забирати. А обличчя Віки аж перекосило.

— Вибачте, я…я думала ви вже самі. Принесла вам дещо на підпис, — в її голосі відчувалось роздратування.

— Вікторіє, будь ласка, зайдіть через десять хвилин, — строго, як справжній начальник сказав Маркіян. Дівчина кивнула та швидко вийшла. Тепер я зрозуміла, чого її робочі сукні так різко стали значно вужчими, ніж завжди.

— Здається, ти їй подобаєшся…— я хмикнула.

— Ти ревнуєш? — він зробив байдужий вираз лиця.

— Ти взагалі проявляєш хоч якісь емоції? — я схрестила руки на грудях, — чи це під силу лише твоїм батькам. Витягти їх з тебе.

— Вирішила зайти з козиря? Бʼєш у слабке місце.