4

Авто зупинилось біля невеликого, але пристойного будинку. Я знала, що тут в цьому районі живуть заможні та впливові люди. Проте ця будівля вирізнялась між іншими скромністю та акуратністю. Чомусь мене це трохи заспокоїло. Я ще раз глянула на свою руку та поправила каблучку. Те, що вона була несправжньою, додавало максимальної абсурдності цій всій ситуації.

— То що, ми можемо йти? — Маркіян спитав за якийсь час мовчання.

— Ну ми ж все одно приїхали вже сюди. Нікуди не дітися, — я важко видихнула.

—  Так…— він досить суворо глянув на мене, — оце свій тупий настрій ти залишаєш тут. Не вистачало ще пере моїми батьками так важко видихати.

— Звідки ти взявся на мою голову, — пробурчала я і швидко вийшла з авто. Я йшла важко, проте впевнено. Якось вмить всі хвилювання зникли і я просто відпустила ситуацію. Хай буде що буде. Вже перед дверима Маркіян обійняв мене за талію і я спрбувала розслабитись. Щоб все виглядало максимально природньо. Відчинились двері і нас зустріли його батьки. Витончена та аристократична мати Маркіяна та впевнений, трохи розкутіший батько. Але від них просто віяло елегантністю та манерами. Може Маркіян не рідний їх син? Інакше я не розумію такого контрасту.

— Добрий вечір, — тепло сказала жінка.

— Мамо, тату, привіт, — посміхнувся Маркіян і міцніше обійняв мене.

— Нарешті, ми вже зачекалися, — батько вказав рукою всередину, — проходьте.

Ми зайшли до будинку і майже відразу ж опинились у вітальні. Всередині все було трохи просторішим, ніж здавалось зовні. Господарі провели нас невеликим коридором до великої кухні, яка була обʼєднана з їдальнею, де вже чекав накритий стіл.

— Ох, я ж… не представив вас, — плеснув у дололі Маркіян, — це Вероніка. Моя наречена. Це мої батьки. Олексій Валерійович. Віра Дмитрівна.

— Дуже приємно, — я посміхнулась.

— Нам так само, — мати Маркіяна ковзнула поглядом по мені та теж задоволено посміхнулась. Від цього в мене аж піднялась впевненість, адже їй сподобалось те, як я виглядаю. І ніяка я не баяністка з похоронного оркестру. Потім ми пройшли за стіл і перший час вечеря проходила в трохи напруженій тиші.

— Ми навіть не очікували, що в нашого сина є наречена, — врешті сказав батько Маркіяна, — це стало сюрпризом. — Чоловік сверлив поглядом свого сина, наче так і натякаючи, що вся справа у спадку компанії.

— Так, це… я попросила нічого вам не казати. Не зрозумійте неправильно, але… Зараз такий складний час, ніколи не можна бути впевненим у чомусь на сто відсотків.

— Це точно, — кивнув Олексій Валерійович.

— А де ви познайомились? — запитала мама, — мені відверто дуже цікаво, де мій син зміг знайти таку пристойну дівчину. А не всіх тих…

— Мамо! — огризнувся Маркіян.

— О-о…— я протягнула, — ми… нас познайомила моя подруга. Ну, точніше…— я істерично в голові намагалась знайти якусь гарну легенду, — у моєї подруги є магазин, вона продає посуд. От в магазині ми й познайомились. Він випадково штовхнув мене, я розбила тарілку. А Маркіян як справжній джентльмен заплатив за це. Отак і вийшло, — я натягнула посмішку так сильно, що аж звело вилиці.

— А, ну тоді я точно не здивована. Що в цій історії є якась проблема, повʼязана з моїм Маркіяном, — жінка засміялась.

— Черговий шанс знову принизити мене, — пробурчав він, надпиваючи своє вино. Проте ці слова його батьки ніби проігнорували. Між ними відчувалась якась напруга, наче вони взагалі не довіряють своєму сину. І це чомусь розслабило мене ще більше, додало впевненості. 

— А ти десь працюєш? — знову спитав батько.

— Так, я…

— Не повірите, — перебив мене Маркіян, — вона працює в тому офісі, куди перевели мене керівником. Це для неї був такий сюрприз. Я ж не зізнався їй про це до останнього, — він натягнув посмішку. Так, сьогоднішній вечір можна назвати «вечір натягнутої посмішки».

— Цікаво-цікаво, — Віра Дмитрівна наче схвально кивнула головою, — а сімʼя?

— Ну, ем… Я живу сама. У своїй квартирі, вона залишилась мені від бабусі. У мене є батьки та старший брат. Про сімʼю я… нічого цікавого розповісти не можу, ми прості та звичайні.

— І це теж добре, — спокійно сказав Олексій Валерійович.

— А коли ви плануєте весілля? — знову спитала мама.

— Не скоро, — одночасно відповіли ми з Маркіяном та переглянулись, засміявшись.

— Я тільки отримав нову посаду, треба трохи часу, щоб там освоїтись та налагодити роботу.

— А в мене впринципі поки що карʼєра на першому місці. Ні, звісно, я кохаю Маркіяна та готова вийти заміж, але… Ми домовились почекати, — так нагло і впевнено я брехала мабуть останнього разу ще в школі.

— Маркіян мабуть казав тобі, що ми переїжджаємо закордон. Там живе наш страший син, — сказав батько.

— Так, так… я знаю. 

— Тому нам важливо залишити свою справу тут у надійний руках. Наша наймолодша донька відразу відмовилась від всього, бо у неї…свої справи. То ж залишився лише Маркіян.

— О то у вас троє дітей? — здивувалась я, а потім зрозуміла, яку дурницю сказала. Звісно ж, мій «наречений» давно б розказав мені про свою сімʼю. — Тобто, я маю на увазі, що... ви так гарно виглядаєте. Я б взагалі сказала, що не народжували жодного разу.

Я аж почула, як полегшено видихнув Маркіян, а Віра Дмитрівна помітно почервоніла. Здається, мені вийшло зробити їй дуже приємний комплімент. Проте цей вечір напруги та фальшивих посмішок починав мені набридати. Вже хотілось додому. Я час від часу дивилась на годину, яка щоразу ставала пізнішою, але Маркіян не поспішав вставати чи прощатися. То ж я зрозуміла, що швидше за все ми залишимось тут ночувати. Перспектива така собі, але нема куди діватись, якщо я хочу зберегти свою роботу. Десь за пів години вечеря скінчилась і всі разом пішли, мабуть, до своїх кімнат відпочивати.

— А ми…що, будемо з тобою в одній кімнаті? — трохи голосно обурилась я.

— А що не так? — нахмурився Маркіян і наша розмова привернула увагу його батьків.

— На таке я не погоджувалась.