3

— Чудово, — чоловік посміхався, показуючи зуби, — я знав, що ти розумна дівчинка і зробиш правильний вибір.

— Ти довбаний маніпулятор, — фиркнула я.

— Ая-яй. Не можна так говорити зі своїм начальником.

— Мені здається, що це все навмисно. Що ти знав, що я тут працюю. Знав, що зможеш керувати мною, — я вже говорила всілякі нісенітниці з відчаю.

— Не знав я нічого, — він закотив очі, — а якби знав, то використав би це ще в барі.

— Це напевно мені якесь покарання, — я важко видихнула.

— Так. Покарання за твоє нудне сіре життя. Як ти ще не збожеволіла від такого, не уявляю.

— Може годі вже мене принижувати? — я стила пальці в кулаки, щоб тримати себе в руках, — чи тільки ти один такий весь веселий та життєрадісний?

— Ймовірно, так. Подивись, тебе аж трясе всю. Від чого? Від роздратування. Бо я кажу правду, а ти злишся через це. 

— Гаразд, — я повільно видихнула, — що від мене вимагається? Що я маю робити?

— Так займайся своє роботою. Думаю це пояснювати тобі не треба.

— Ні, я не про це… а про… свою роль.

— А-а-а… Я не знаю ще. Не придумав. Але вже скоро в нас буде щомісячна сімейна вечеря, тому залишиломь недовго чекати.

— Що? — я підняла обидві брови.

— Номер мій у тебе є, запиши. Я наберу тебе. І скажу, коли ти повинна бути готова. Або скажу тут на роботі. 

— Тобто це вже буде десь незабаром? — я скривилась.

— Нехай для тебе це буде сюрпризом, — Маркіян хитро посміхнувся, — а тепер йди працюй. Бо у мене теж ще купа роботи. 

Я нічого не сказала, а просто вийшла з його кабінету, надто голосно зачинивши двері. Я не хотіла ними гримнути. Так просто вийшло. Сіла за свій стіл, ввімкнула компʼютер, але працювати чомусь взагалі не змогла. Жодна цифра чи буква не складались мені аж ніяк. І це добре, що багато моїх завдань вже були виконані. Я десь годину сиділа і просто дивилась в екран на порожні таблиці. Хотілось прокинутись від цього кошмару. Але я розуміла, що все насправді і нікуди від цього не дітися. Я не дуже хочу грати роль незрозумілої нареченої… Але й без роботи бути теж не хочу. Тому доводиться вибирати легше з гірших. Робота так і не йшла, тому я вирішила піти пообідати. Може хоч так я зможу покращити свій стан, враховуючи, що не виспалась. В кафе я зустріла деяких своїх колег. Дівчата сиділи за одним столиком і до мене час від часу долітали обривки фраз, що у нас новий начальник, молодий і вродливий. Що вони давно про таке мріяли. Мене мало не знудило від цього всього, тому я навіть не доїла свій обід, а повернулась в офіс. Після цього робота пішла трохи краще, але все одно не ідеально. Потім прийшло повідомлення від Ренати. І я вирішила, що нам обовʼязково треба зустрітися, щоб я з нею поділилась всім цим божевіллям. Коли робочий день закінчився, я кулею вилетіла з офісу, щоб раптом не пересіктися з Маркіяном. А подруга вже чекала на мене в одному кафе неподалік. То ж як тільки я прийшла, не дала й шансу Ренаті на слово, а відразу розповіла про те, що сталося зі мною за ці два дні.

— Ну нарешті, — вона засміялась, — невже в твоєму житті відбувається щось цікаве.

— І ти туди ж, — я нахмурилась, — у мене було чудове життя.

— Цікаво тільки, як ти все ж погодилась на його пропозицію. Вирішила стати бунтаркою?

— У мене не було виходу, Ренато. Він шантажував, сказав, що звільнить… І взагалі, він ображає мене. Називає занудою.

— Ти ображаєшся на правду? — трохи сумно спитала подруга, — Ніко, погодься, після того прикрого випадку ти стала сама не своя, я перестала впізнавати тебе. Ти не хотіла спілкуватися, зустрічатися зі мною. Закрилась у собі та гризла сама себе. 

— Мені потрібен був час, щоб оговтатись.

— Думаю, що два роки, це вже достатньо. І тут в тебе зʼявляється шанс щось змінити. Хоч і трохи дурнуватий. Але хто зна, може це точно твоя доля. Мені той Маркіян тоді видався досить симпатичним та милим. Він купив нам тістечка.

— Для нас обох. Отже, йому було байдуже. Так що ніяка це не доля. Взагалі не знаю, чому це все відбувається зі мною.

— Але начальником він став твоїм, а не моїм.

— Ти працюєш сама на себе, — я скептично підняла одну брову.

— Ну це так… Але я хочу донести тобі… Що все відбувається на краще. Тим більше, той Віктор зрадник. І все, його більше у твоєму житті нема. Буквально, — вона розвела руками.

— Але це було дуже боляче. Саме ця зрада.

— Так тут взагалі… просто домовленість. Несправжні стосунки, отже ніхто й зраджувати не буде. Просто прийми це та насолоджуйся. Розслабся трохи. Може це твій шанс кардинально змінити своє життя.

— Чому в тебе завжди все так просто, — я важко видихнула і дивилась на свою ще жодного разу не надпиту холодну каву, — і завжди все оптимістично.

— Може тому, що ти просто відбита песимістка? І я мушу витягувати тебе з цієї ями, — те, що говорила Рената, чомусь справді вселяло в мене якусь надію на краще. Що може й справді це шанс на якісь зміни. Нехай і не в стосунках, а в мені. В моєму настрої. В житті. Може це стане поштовхом до того, що я не буду такою замкнутою та самотньою. 
Ще якийсь час ми з Ренатою розмовляли і я намагалась більше не зачіпати тему з Маркіяном. Довелось таки випити ту холодну каву, бо було шкода своїх грошей. Подруга ж час від часу відволікалась на телефон, бо у неї робили замовлення. Вона продає посуд. Тому в мене вдома дуже багато різноманітних тарілочок, чашок, стаканів та келихів. Які Рената мені просто дарує. А потім по неї приїхав чоловік і вони вирушили в кіно. Я з сумною заздрістю провела їх поглядом і теж повернулась додому. 
Минув майже тиждень і на щастя, з Маркіяном на роботі ми практично не пересікались. Мій настрій прийшов в норму, тому я вже працювала у своєму звичному режимі. Він мені не телефонував, не говорив зі мною ще жодного разу. І це вселяло в мене надію, що може все-таки цього не станеться. Може він взагалі забув. Але саме сьогодні мені передали, що начальник викликає мене до себе. Я взяла в руки документи, бо свято вірила, що вони будуть мені потрібні.