2

— Будь ласка, відчепіться від мене. І дайте врешті пройти, — я дивилась йому прямо в очі і в цьому освітленні вони були дуже темними. 

— Вероніко, та годі тобі. Погоджуйся.

— Не називайте мене на імʼя. Я цього не дозволяла.

— Що? — чоловік розсміявся, — не знав, що для цього потрібен дозвіл.

— У ввічливих людей потрібен.

— Я ж бачу, яке у тебе нудне життя. Сиділа тут з кислим обличчям, наче тебе змусили сюди прийти. Твоя подруга виглядає більш товарисько. Не дивно, що вона одружена. А ти? Вона сказала, що нарешті відпускаєш минуле. Що ж зробив той козел? Кинув тебе?

— Він помер, — бовкнула я, та врешті знову прийняла цю реальність, — перед тим зрадивши мене, — я гепнула назад на диванчик.

— О-о… я не хотів, — він підняв обидві руки і теж сів поряд. — Вибач. До речі, я Маркіян, — він протягнув мені руку, але я лише опустила на неї погляд та підняла очі назад до обличчя.

— Мені представлятись вже не обовʼязково.

— Ну так, — він знову відпив зі свого стакана і посміхнувся.

— То чому ти шукаєш наречену… в барі? — я вирішила вже теж відкинути всю свою ввічливість, тим більше, ми ж наче вже познайомились.

— Мої батьки переїжджають жити закордон. А я ні. Проте вони залишають тут свій бізнес. Тільки от не поспішають його залишати саме мені, як законному спадкоємцю. Кажуть, що я занадто несерйозний. А от якби у мене була сімʼя-я-я… То ж поки вони не поїхали, я хочу показати їм картинку сімʼї. Щоб батьки довірились мені та все ж дозволили керувати бізнесом. Бо поки що я лише просто працюю… Навіть не в них.

— Дуже…вагома причина, — я ще раз прокрутила в голові те, що він сказав і зрозуміла, що заздрю. Мені б у житті такі проблеми.

— Так, для мене це важливо, — він кинув на мене такий погляд, наче я сказала величезну дурницю, — ну то що? Ти допоможеш мені?

— В мене є хоча б час подумати? Це все надто складно. У мене дуже щільний графік, щоб вписувати в нього ще роль нареченої.

— Графік? У тебе? — він знову засміявся, — це десь між самотнім обідом та самотнім переглядом дурного серіалу?

— Щ-що? — я обурилась від такої нахабності.

— Та припини, у тебе все на лиці написано. Мені доводилось зустрічати таких пригнічених та нудних людей. В них завжди опущений погляд. Тим більше, якщо у тебе ще й хлопець помер. Ще й зрадив тобі. То ти точно закрилась у собі, змушуєш себе бути сильною та незалежною. Правда ж?

— Неправда, — я закотила очі та все ж почала пити свій коктейль.

— А тут я пропоную тобі провести час з таким веселим, привабливим та амбітним мною. Я ще й заплачу тобі, не хвилюйся.

— Що-що, — я аж закашлялась від цих слів.

— Тихо, — він легенько поплескав мене по плечі, — чого така реакція? Хіба ж я не амбітний? Он які плани у мене.

— Ні, я просто… Заплатиш мені? Для чого?

— Ну, якби… за твій час. За те, що витрачатимеш сили, щоб вдавати палко закохану. Хоча думаю, зі мною це буде не складно.

— Це вже буде схоже на проституцію. Час за гроші.

— Боже…— Маркіян зробив наляканий вигляд, — я й не думав, що у тебе все так запущено. Це капець. Вероніко, як ти живеш? Моя бабуся, напевно, має веселіше життя, ніж ти.

— Це все? — я знову підвелась, бо врешті мені це набридло, — якщо так, то мені вже точно треба йти.

— Е-ей, ти ж пила алкоголь, — він засміявся.

— Може ти й амбітний, але жартівник так собі, — фиркнула я і врешті змогла вийти з-за столика та попрямувати до виходу.

— Ну то ти згідна? — голосно спитав Маркіян, що змусило мене зупинитись.

— Я подумаю. Але швидше за все — ні.

— Ось…— він дістав ручку та написав щось на серветці, а потім підійшов ближче, — це мій номер. Подзвониш завтра ввечері. Зану-у-уда.

І сміючись, він вийшов з бару та швидко зник з поля мого зору. Я глянула на цифри, необережно написані на червоній серветці та зімʼяла її, байдуже кинувши в сумочку. Всю дорогу додому я намагалась впоратись з тими неоднозначними почуттями, що викликав у мене цей тип. Якого біса він мав право зі мною так говорити? Звідки він взагалі взяв, що знає, яке у мене життя та що я роблю. Він так мене розізлив, що ще хвилина перебування поряд зі мною і я б просто вдарила його кудись в найболючіше місце. 
Але коли я повернулась додому, то квартира зустріла мене темрявою та тишею. Я ввімкнула світло лише на кухні, поставила в мікрохвильовку напівфабрикати, щоб повечеряти. Та відкрила ноутбук, де одразу ж зʼявився серіал, на тій серії, що я закінила дивитись. І коли моя вечеря була готова, про що повідомив характерний звук, такий же звук усвідомлення зʼявився у моїй голові. Бляха-муха. Але ж Маркіян справді сказав так як і є. Я живу нікчемне життя. Ховаючись від всього за роботою та самотністю. Навіть мої батьки, напевно, проводять свій час значно цікавіше. Але я не можу інакше… Не хочу. Мені страшно, що доведеться пережити щось подібне знову. Я відчула, що очі запекли від сліз, які збирались зʼявитися. То ж дістала свої запаси на чорний день. Пів пляшки вина. Але думаю, що для одного невеликого келиха цього вистачить. Щоб трохи розслабитись. 
І мені справді це вдалося. Я давно так добре не спала, мені навіть снились приємні сни. Але коли я прокинулась, то голова трохи гуділа. Я повернулась вбік і побачила на тумбі порожню пляшку. Мабуть таки трохи захопилась тим вином. Потім я повільно та обережно сіла на ліжку, тримаючись за голову. Якось ще й доведеться сьогодні пробути на нараді… Але тут мій погляд падає на годинник, що показує вже далеко за одинадцяту. Я проспала! Далі мої збори можна було б назвати армійськими, бо так швидко я ще ніколи не вмивалась та не одягалась. Так-сяк привівши себе в порядок, я вилетіла з квартири, потім з будинку і мчала на авто так швидко, здається, декілька разів порушуючи правила. В офіс я вбігла, привертаючи до себе купу поглядів, але мені було байдуже. Перед кабінетом начальника я важко віддихалась, постукала і зайшла всередину відразу ж з поясненнями.

— Вибачте, будь ласка, Іване Миколайовичу, я запізнилась. Проспала. Не знаю, що зі мною сталося сьогодні. Я пропустила нараду, але обіцяю, я вип…рав…люся…— в мене відібрало мову, коли я зрештою зосередилась та глянула, хто сидить переді мною.