1

Минуло два роки, проте моє життя ні на мить не змінилося. Я і далі повністю завантажую себе роботою та навіть не дивлюсь в бік чоловіків та стосунків. В такому темпі я вже практично отримала підвищення. Залишилось зовсім трішки. І ось коли чергова папка звітів уже готова, я несу їх на підпис своєму начальнику.

— Як ти тільки все це встигаєш, Вероніко. Кожного дня вражаєш мене все більше, — він задоволено посміхнувся та почав підписувати папери.

— Для мене просто дуже важлива робота, — збрехала я, — тому все хочу робити на найвищому рівні.

— Це дуже похвально. От би всі були такими наполегливими… Наша фірма уже б давно вийшла в топ. Проте, в цьому місці так завзято працюємо лише ти і я.

— Безумовно, — я натягнуто посміхнулась.

— Що ж.. — начальник прочистив горло, — на сьогодні твоя робота завершена, можеш бути вільна. Але на завтра треба оформити деякі документи. Я надішлю тобі на електронну пошту.

— Добре, я зрозуміла, — забравши папку з паперами, я вже пройшла до дверей, але голос начальника зупинив мене.

— І ще, не забудь. Завтра вранці важлива нарада. Хочу, щоб ти була присутня.

— Звісно, не хвилюйтесь. Я завжди про все памʼятаю.

Я вийшла з кабінету і обережно зачинила двері. Чому я збрехала, що для мене важлива робота? Бо вона насправді мені не така й важлива. Я просто навантажую себе, щоб зайвий раз не думати. Особливо про минуле. І підвищення потрібне, щоб сильніше засипати себе завданнями. Ну і втерти носа купі колег.  
Завтра нарада. Отже є всі шанси, що саме на тій нараді він оголосить про моє підвищення і я стану його помічником. Від передчуття та азарту аж затряслись коліна. Я завершила ще деякі справи і вже хотіла йти, але саме тоді на пошту прийшли документи. То ж я вирішила їх закінчити саме на роботі, щоб не мати завдань вдома. Бо сьогодні у мене запланована зустріч з подругою. Документи зайняли у мене десь близько двох годин і коли я відправила їх назад, то зі спокійною душею вирушила додому. 
В квартирі я живу сама. Після того випадку батьки так і благали переїхати до них, щоб я раптом не «знищила» себе. Але я навідріз відмовилась від цього, бо там я б точно розкисла та стала слабкою. Потерпала б від маминої гіперопіки. А насамоті я змогла взяти себе в руки та навчитись жити далі. В гаманці у мене досі є маленьке фото Віктора. Проте це вже не з великого кохання чи страшної туги. Це нагадування про те, що сталося. І захист від будь-яких майбутніх проблем. Адже я пообіцяла сама собі. Жодних стосунків, жодного кохання, жодного одруження. Ніколи. У мене є лише я. І може я колись наважусь на собаку. 
Приїхавши додому, я швидко заскочила в душ, привела себе в порядок та знову поїхала. Проте вже цього разу до своєї подруги. Вона вже декілька років заміжня і аж надто щаслива. Тому після їхнього весілля ми почали бачитись набагато рідше. А після того випадку я зрозуміла, що спільного в нас майже не залишилось, проте продовжувала підтримувати з нею звʼязок просто, щоб не бути абсолютно самотньою. Але вона так просила про зустріч, що я вже просто не могла їй відмовити. Ми домовились побачитись в нашому улюбленому барі, де ми залишали майже всі свої гроші у студентські роки. 
За стільки часу тут наче нічого й не змінилося, крім персоналу, бо жодного обличчя я не знала. Наш улюблений столик був вільний, то ж я сіла саме за нього та почала чекати на подругу.

— Приві-і-іт, — вона практично забігла всередину і відразу мене знайшла. Я підвелась, щоб обійняти її.

— Ти як завжди пунктуальна.

— А ти — зануда, — Рената засміялася.

— Скільки ми не бачились…— я тепло посміхнулась, бо, здається, все ж скучила за подругою.

— Ой, довго це не те слово. Як ти? Після всього, що сталося…

— Нормально, — я різко обірвала її, бо не дуже хотіла про це говорити. 

Всі знали, що він просто помер. Але жодного слова про зраду. Бо, як я дізналась вже потім, та дівчина була на похороні, але не акцентувала на собі жодної уваги. Прийшла туди, наче просто подруга. Мабуть її теж вразило його подвійне життя.

— Це мабуть так важко, втрачати коханого.

— Я вже навчилась з цим жити, — я важко видихнула і глянула в вікно, — хай би там як… Але пообіцяла собі, що поки що жодних стосунків. Мені це не потрібно зараз.

— А чому ти не ходила на похорон, Вероніко? — Рената спитала це так буденно, обираючи коктейль, що у мене аж мороз шкірою пробіг. Наче вона кожного дня з таким зіштовхується.

— Добре… Я скажу це лише тобі. Цього ніхто більше не знає.

— Про що? — вона зробила голос тихішим.

— Віктор зраджував мене. Як виявилось, довго. Тому… я не відчуваю за ним жодного жалю.

— Зраджував? — дівчина прикрила рот рукою, — і ти тому вирішила вбити його?

— Та ну тебе, — я кинула в неї зімʼятою серветкою, а Рената засміялася.

— Але це справді жахливо. Тепер розумію, чому ти взагалі не горювала за ним. Який же мерзотник, га? Зрадити такій неперевершеній дівчині.

— Годі. Краще вибирай швидше…— я теж втупилась в меню, але розуміла, що мені не дуже чогось хочеться. Тим більше, я за кермом.

Поки ми чекали на своє замовлення, то нам принесли два симпатиних тістечка. Проте жодна з нас їх не замовляла.

— Вибачте, але це не наше, — твердо сказала я.

— Так, я знаю. Але просили вас пригостити. Передали, що ви дуже гарні.

— Це мило, — Рената посміхнулась, — але я не знайомлюсь. Я заміжня, — вона покала свій палець з каблучкою. Вона часто любила цим похизуватися і я вже до цього звикла.

— Я теж не знайомлюсь. Тому краще заберіть це, — я відсунула дві тарілочки вбік.

— Розумію, — офіціант ніяково посміхнувся, — але це вже оплачено. То ж… ви нічого не втрачаєте, якщо зʼїсте. Вибачте, — він коротко кивнув та пішов від нас. 

Я закотила очі та навіть не намагалась знайти того, хто це для нас купив. Бо мені було просто байдуже. Але Рената все ж вирішила спробувати десерт.

— Вони ж все одно викинуть його, не повернуть на вітрину. То чому б і ні, — подруга посміхнулась та по її обличчю було зрозуміло, що тістечко все ж дуже смачне.