Мільярдер з таємничім минулим.

Копії.

  Наступного ранку я прокинулася з чітким усвідомленням двох речей: кава сама себе не приготує, а таємниці Мельничука самі себе не розкриють.

  І якщо з першою проблемою я могла впоратися за п'ять хвилин, то друга обіцяла значно більше клопоту.

  Учорашня розмова з Несміяном не давала мені спокою. Не сам Несміян, хоча забути такого чоловіка було б непросто. Високий, гарний, із поглядом, від якого, мабуть, у деяких жінок починали плутатися думки. У мене ж вони, на щастя, плуталися з інших причин.

  Щось він сказав. Щось важливе.

  Я зробила ковток кави й заплющила очі, намагаючись відтворити нашу розмову. Олексій, університет, програмування… А потім Несміян згадав, як його брат ще в школі копіював програми та створював клони.

  Клони.

  І що з того? Хлопець захоплювався комп'ютерами, умів програмувати. У цьому немає нічого дивного, особливо якщо врахувати, що згодом він став власником компанії, яка випускала телефони.

  Я потерла перенісся.

  Ні, не те. Або те, але я поки не розумію, що саме.

  Зрештою вирішила не мучити себе марними здогадками й написала Стасу:

— Ти щось знайшов про тих школярів?

  Відповідь надійшла майже миттєво.

— Доброго ранку і тобі, Вікторіє Миколаївно. Я теж радий, що ти цікавишся моїм самопочуттям.

— Стасе, якщо ти захворів, я викличу тобі лікаря. Якщо ні — відповідай на запитання.

— Жорстока жінка. Так, дещо є. Але краще покажу, бо на словах це виглядатиме як маячня.

— Ти вже заінтригував. Коли зустрічаємося?

— Можу заїхати за годину.

— Чудово. І каву прихопи.

— А може, ще й сніданок приготувати?

— Не перебільшуй своїх талантів.

  Відклала телефон і знову подивилася на екран ноутбука. На ньому досі була відкрита стаття про юних підприємців, які сімнадцять років тому раптом зацікавили серйозні державні структури, а потім наче провалилися крізь землю.

  Дивна історія. Надто дивна, щоб просто забути про неї.

  Спочатку телефони, ліки, побутова хімія. Потім фінансова компанія, поглинання дрібних підприємств, підозри в непрозорих оборудках. А далі — тиша.

  І тепер раптово починають помирати люди, які могли бути пов'язані з тією історією.

  Збіг?

  Я давно не вірила в такі зручні збіги. Особливо коли в них фігурували мільярдери, загадкові аварії та люди, які чомусь помирали задовго до пенсії.

  Телефон знову завібрував.

  Цього разу повідомлення було від невідомого номера.

  «Ви ставите правильні запитання. Але шукаєте не там».

  Я перечитала його двічі.

  Чудово. Ще один доброзичливець, який вирішив пограти зі мною в загадки. Саме цього мені й бракувало для повного щастя.

  Набрала відповідь:

  «Тоді, може, підкажете, де шукати?»

  Повідомлення прочитали. Відповіді не було.

— Та пішли ви всі до біса, — пробурмотіла я, відставляючи чашку.

  Звісно, це нічого не змінювало. Я все одно шукатиму. Просто тепер у мене з'явилася ще одна людина, яку хотілося б знайти.

  І з'ясувати, звідки вона знає, які саме запитання я ставлю.

  За годину Стас уже сидів у мене на кухні, знищуючи бутерброд із такою зосередженістю, ніби від цього залежала доля журналістики.

— Ти збираєшся розповідати чи спочатку з'їси все, що знайдеш у моєму холодильнику?

— Я працюю над підвищенням мозкової активності. Для цього потрібні калорії.

— Тоді не забудь, що мозок у тебе один, а бутербродів більше не буде.

  Стас нарешті відклав їжу й розгорнув ноутбук.

— Пам'ятаєш статтю про тих школярів? Я вирішив копнути глибше. Архіви, старі згадки в інших виданнях, кешовані сторінки. Нічого сенсаційного, але дещо цікаве знайшлося.

— Ти вмієш заінтригувати. Кажи вже.

  Він розвернув до мене екран. На ньому була стара газетна вирізка з фотографією кількох підлітків біля якогось стенда. Я придивилася до зображення, але обличчя розгледіти було майже неможливо.

— Це вони?

— Принаймні так стверджує підпис. Я не можу гарантувати, що редакція не переплутала фотографію. А ось що цікавіше: в різних публікаціях вони фігурують під різними іменами.

— Псевдоніми?

— Можливо. Або журналісти самі щось наплутали. Проте збігаються вік, напрямки діяльності й назви кількох підприємств. Надто багато збігів.

  Я нахилилася ближче до екрана.

— А фінансова компанія?

— Ось тут починається найцікавіше. Спочатку вона скуповувала невеликі підприємства. Причому не завжди зрозуміло, звідки бралися гроші. Потім деякі колишні власники раптово змінювали свої свідчення, а інші взагалі відмовлялися спілкуватися з журналістами.

— Їм погрожували?

— Прямих доказів немає. Але один підприємець спочатку заявив, що його змусили продати бізнес, а за кілька тижнів сказав, що сам давно хотів позбутися збиткового підприємства.

— Зручно.

— Дуже. А ще я знайшов згадку про перевірку, яку проводили якісь серйозні структури. Прізвищ майже немає, документів у відкритому доступі теж. Історія обривається саме тоді, коли мала б стати по-справжньому цікавою.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Тобто хтось дуже не хотів, щоб ми дізналися, чим усе закінчилося.

— Або справа розвалилася, а журналісти втратили інтерес. Не варто відразу малювати змову світового масштабу.

— Стасе, я ще навіть не дістала червону нитку й дошку для фотографій. Не заважай мені насолоджуватися початком.

Він засміявся.

— До речі, я спробував знайти, що сталося з учасниками тієї історії пізніше. Деякі сліди ведуть до цілком пристойних компаній. Інші губляться. Але поки що пов'язати конкретних людей із нашими теперішніми покійниками я не можу.

— А Мельничук?

— У молодості займався мобільними телефонами. Це підтверджується кількома незалежними згадками. Проте я не знайшов документа, який прямо пов'язував би його з тією групою.

  Я мовчки подивилася на фотографію.

  Олексій Мельничук. Успішний бізнесмен, дорогі телефони, охорона, власна імперія. І раптом — поїздка в старенькій «Славуті», аварія, дивні обставини смерті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше