Якось дивно. Якщо події сімнадцятирічної давнини пов'язані з теперішніми смертями, то яким чином?
Якщо я все правильно зрозуміла, тими підлітками зайнялася доволі серйозна установа. І тут усе. Більше жодної інформації. Що трапилося далі? Чи був суд? Чи притягнули хоча б когось до відповідальності? Чи додало це розуму учасникам тих подій?
Стільки запитань і жодної відповіді.
— Вибачте, у вас вільно?
Я так замислилася, що не помітила чоловіка, який підійшов до мого столика в кав'ярні. Обличчя начебто знайоме. Ніби бачила його десь нещодавно. Чи то він схожий на когось відомого?
— Наталю, не заперечуватимете, якщо я складу вам компанію?
Тільки-но хотіла сказати, що він помилився і я зовсім не Наталя, як вчасно схаменулася й закрила рота.
Точно! Це ж брат Мельничука. Я тільки йому так назвалася.
Ім'я в нього ще таке дивне, казкове. Здається, щось із нашого фольклору. Як же там було? Микита? Ні, не те. Вернидуб? Теж ні.
— Несміян, — підказує він із посмішкою.
Мабуть, мої спроби згадати, точніше, вгадати його ім'я були написані в мене на обличчі.
— Так, звісно, сідайте.
- Ви казали що хотіли поспілкуватися про Олексія?
- Так, він був такий, досі не можу звикнути до минулого часу. Харизматичний, впевнений у собі, розумний. І, головне, що на мій погляд є не в кожного викладача, будь він найкращим професіоналом, він міг донести свій предмет до студентів, які до цього взагалі нічого в ньому не розуміли.
- Це точно, пояснювати й переконувати наш Льоша вмів, інакше б з нього не вийшов бізнесмен.
Лише киваю погоджуючись з цим.
- А ви після університету продовжили наукову діяльність, чи займаєтесь програмуванням?
- Ні, на жаль з наукою в мене не склалося. Я слабкий математик, хоча програмування не полишила. Розробляю веб-сайт та застосунки. Тут математика звісно потрібна, як і у будь - якій сфері, але не настільки глибокі знання.
- Розумію, сам не особливо з нею дружу, ось брат - так. До речі він ще у школі любив копіювати різні програми, робити так би мовити їхні клони. Тому в нас вдома на комп'ютері під Windows стояла MacOS.
- Навіть так? - дивуюсь, як на звичайний комп'ютер встановили систему для зовсім іншого процесора.
- Звісно, її якісна копія.
- А, тоді зрозуміла. - посміхаюсь.
- Ви не проти якщо ми якось іще зустрінемося, поспілкуємося про мого брата?
- Ні, звісно, мені дуже цікаво, чим жив Олексій.
- Добре, тоді іншим разом, а зараз вибачте, але мені треба бігати, стільки справ. Якщо вас треба десь підвести, кажіть, не соромтеся, я до ваших послуг.
- Ні, дякую, я краще прогуляюся після кафе, подихаю свіжим повітрям, погода зараз неймовірна.
- Добре, тоді до зустрічі, Наталю.
- До побачення Несміяне.
Він гарний, високий, міцний, видно що зі спортом дружить, кароокий брюнет, з пронизливим поглядом, аристократичним профілем. І цей незмінний костюм йому личить.
Дівчата, либонь за таким красенем табунами бігають.
Цікаво, чи складно мені буде спокусити і стати його дівчиною, звісно ж для справи, щоб бути поближче до таємниць його брата? Хрча, здається я йому теж сподобалась. Інакше чому він підсів саме за мій столик?
З такими думками прогулююсь парком, який восени іще гарніший. Листя на деревах стає ще різнобарвнішим.
Підходжу до улюбленого ставочка із птахами.
- Вибачте друзі, але сьогодні без гостинця, - так, зазвичай я годую тутешніх мешканців, може й не зовсім постійних, але тих що пролітають сюди поплавати.
- Хоча, - згадую про залишившийся з обіду бутерброд, до якого так і не дійшла черга.
- Тримайте, - починаю відламувати по маленькому шматочку й кидати у воду.
Вже вдома заварюю собі каву, сідаю на диван. Щось було в цій сьогоднішній розмові. Мене не відпускає відчуття, що була якась дуже важлива деталь, але я ніяк не можу її вловити.
Добре, час вже лягати спати, а завтра, на свіжу голову все обміркую. Мабуть і згадаю те, що зараз не дає мені спокою.