Похорон.

  Добре, що я ніколи не публікуюся під власним ім'ям і не фотографуюся. Саме в моїх журналістських розслідуваннях збереження власної особистості в таємниці — запорука успіху. Але все одно маскуюся.
 

  Темна перука, сонячні окуляри на пів обличчя. Макіяжу майже не наношу. Навіщо? Я нікого там не збираюся зваблювати. Чорний светр, джинси такого самого кольору. Все ж таки цвинтар, а не ресторан.
 

  Заводжу свій «Матіз» і вирушаю.
 

  Звісно, я надаю перевагу значно більшим автомобілям — таким, як «Гелендваген». Але на дорозі невеличка машинка завжди знайде можливість для маневру і місце, щоб когось обігнати. Інколи це просто необхідно.
Як і думала, охорона не пускає пресу. Посміхаюся, дивлячись на колег, які з мікрофонами та камерами напоготові намагаються штурмувати похоронну залу.
 

  Я ж непомітно прослизаю всередину.
Біля труни вже стоять найближчі родичі. Його мати плаче, обіймаючи тіло сина. Поруч — удова.
Якийсь молодий чоловік. Схожий на загиблого бізнесмена, але явно років на п'ять молодший.
А удова, схоже, не надто й сумує. Хоча б для вигляду скинула сльозу. Стоїть собі з кам'яним обличчям.
 

  О, а ось і помічник, за сумісництвом найкращий друг Мельничука. Теж крутиться біля труни.
Ну, на офіційному прощанні нічого цікавого бути не може. Лише чергові зітхання і промови про те, яку людину з великою душею ми втратили.
Чи шкодую, що рано поїхала, а не дочекалася, поки це закінчиться? Ні.
 

  По-перше, я зараз бачу саме тих, хто входив до найближчого кола Мельничука, отже, був для мене найцікавішим.

  Поки там вихваляли небіжчика, я вирішила роздивитися все навколо.
— Загубилися? — охоронець із кислою міною йде в мій бік.
— Так. А не могли б ви підказати мені, де тут туалет?
— Йдіть коридором до кінця, останні двері праворуч.
— Дякую. Ви мене дійсно зараз врятували.
 

  Щоб не дратувати його й не викликати зайвих питань, іду в тому напрямку.
 

 І тут чую стогін.
 

  Що це?
 

  Невже комусь стало погано і потрібна допомога?
Підійшовши ближче, чую вже цілком характерні звуки.
 

  Ха-ха. Оце комусь припекло. Не могли знайти кращого місця, щоб потрахатися, аніж туалет похоронного агентства.
 

  І хто ж це такий бешкетник?

Я вже хотіла розвернутися, але цікавість перемогла.
Обережно прочинила двері.
І завмерла.

На кілька секунд навіть забула, навіщо сюди прийшла.
На щастя, не тому, що побачила щось надто відверте. Просто людей, яких я щойно бачила біля труни Мельничука, побачити тут було дещо несподівано.
Його вдова.
І його найкращий друг та за сумісництвом помічник.
Причому, судячи з обставин, їх явно пов'язувало дещо більше, ніж спільне горе.
Я прикрила двері й тихенько відійшла від них.
Що ж...
Схоже, я не дарма приїхала на цей похорон.

  Але те, що відбулося після похорону, коли тіло Мельничука вже опинилося в землі, вартувало набагато більше.
У залі, де проходили поминки, розгорівся справжній скандал.
— Якого дідька ця шльондра робить на похоронах мого брата?!
Горлав той самий молодик.
Ага, отже, дійсно брат. Але чому про нього нічого не відомо?
— Несміяне, прошу, заспокойся, — намагається втрутитися мати загиблого.
Як-як? Несміян? Схоже, хтось дуже захоплювався казками.
— Мамо, як ти можеш? Тіло брата ще не застигло, а ця хвойда вже розставляє ноги перед його «найліпшим другом».
Ось це «найліпший друг» він буквально випльовує.
— Щоб ти знав, твій брат не був таким уже взірцем порядного чоловіка. А тим більше — законослухняного.
— Стули свою пельку. Тобі ніхто не давав права щось казати.
Кричить хлопець — і одразу чути звук удару. Вдова осідає на підлогу, а хлопця відтягують від неї інші чоловіки.
Ого. Схоже, без родинних таємниць тут не обійшлося.
І мені просто необхідно їх дізнатися.
У голові миттю виникає план, як це зробити.