Водій.

  Те, що Мельничук їхав у «Славуті», було дивно.
Дуже дивно.
 

  Але водночас це означало дещо важливе: найімовірніше, він знав водія. Можливо, навіть довіряв йому.
 

  Бо не сяде ж людина в автомобіль, на який за звичайних обставин навіть не подивилася б, якщо не впевнена, хто за кермом.
 

  Я зробила ще один ковток кави й подивилася на годинник.
  

   Пів на другу ночі. Редакція давно спорожніла. Навіть прибиральниця пішла додому, залишивши після себе запах хлорки й відчуття, що нормальні люди в цей час давно сплять.
 

  Я теж мала б спати. Дуже мала б. Але змусити себе лягти й забути про Мельничука хоча б до ранку не виходило.
 

  Приказка про те, що ранок за ніч мудріший, цього разу мене чомусь не переконувала.
Я зітхнула й узяла телефон.
 

  Усе одно вже зіпсувала собі режим. Чому б не зіпсувати його остаточно?
 

  Знайшла потрібний номер і натиснула виклик.
— Віталіку, привіт.
— Осіченко, твою ж наліво! Пів на другу ночі! Ти на годинник дивишся? Чи тобі його на день народження подарувати? Ти зовсім сказилася? 
 

  Я відсунула телефон від вуха.
 

  Так, іноді мені доводилося спілкуватися зі справжніми поліцейськими. Не з прес-службою, де кожне слово тричі перевіряють перед тим, як воно потрапить у повідомлення для журналістів, а з людьми, які справді виїжджають на місця злочинів і ловлять тих, хто ці злочини скоює.
Мені — особливо часто.
— Вииибач, — протягнула я якомога винуватіше. — Просто справа така цікава, що я не помітила, як минув час.
— Ага. Звичайно.
— А ти, до речі, міг би вже й звикнути. Чи хочеш мене переконати, що завжди висипаєшся й ніколи не працюєш понаднормово?
— Я хоча б не телефоную людям о пів на другу ночі.
— Пфф. Не сміши мене.
На тому кінці запала коротка пауза.
— Добре. Що в тебе?
Голос у нього вже не був сердитим.
Я посміхнулася.
Знав же, що просто так я не телефонуватиму.
— Підкажи, будь ласка, хто виїжджав на ДТП у центрі вчора...
Я глянула на годинник.
— Тобто вже позавчора.
— Ох...
Віталік так важко зітхнув, що я майже побачила, як він вивертається на своєму старенькому розкладному дивані, намагаючись дотягнутися до телефону. Диван, схоже, вже давно мріяв про пенсію, але господар уперто не давав йому такої можливості. Скільки років він ще служив Віталіку ліжком, не знав, мабуть, навіть сам Віталік.
— І далася тобі та пригода. Відчуваю, намучимося ми з нею. Знаєш, хто в ній загинув?
— Мельничук. 
— Ну так.
Він навіть не став удавати, що здивований.
— Хоча про що це я? Звісно, знаєш. Інакше не телефонувала б посеред ночі. Давай, питай про свого Мельничука.
— А ось тут ти не вгадав, — грайливо протягнула я. — Сам Мельничук мене зараз якраз не дуже цікавить.
— Оце новина.
— Мене цікавить водій. Хто він, чим живе, як пов'язаний із бізнесменом. І головне — живий чи загинув?
— Живий.
Цього разу зітхання Віталіка було ще важчим.
— Але краще б він був при тямі і говорив.
Я випросталася в кріслі.
— Що з ним?
— Кома. Сильна травма. Подушка безпеки в «Славуті»?
— Сумніваюся, що вона там узагалі передбачена.
— Отож. Розбіжишся. Він грудьми зігнув кермо. Зараз у четвертій невідкладній під крапельницями. Лікарі кажуть, житиме. А от коли опритомніє — біс його знає.
Я перехопила телефон зручніше й підтягнула до себе чистий блокнот.
— А звідки він узагалі взявся? Хто такий?
— Токар Андрій Васильович. Тридцять п'ять років. Звичайний автомеханік. Тримає невелику майстерню на околиці.
Я записала прізвище.
— Кримінал?
— Чистий.
— Взагалі?
— Взагалі. Ні судимостей, ні приводів. Навіть штрафів за перевищення швидкості немає.
— Непристойно правильний чоловік.
— Наші вже перевірили його вздовж і впоперек.
— І як він пов'язаний із Мельничуком?
Віталік замовк.
Я навіть перестала крутити ручку в пальцях.
— Та ніяк, Осіченко.
— Як це — ніяк?
— Оце й головна дивина. Через яку в нашому главку вже скоро мізки плавитися почнуть.
Я нахилилася над блокнотом.
— Розповідай.
— Перевірили все. Вчилися в різних школах, у різних кінцях міста. Мельничук — престижна гімназія. Токар — звичайна залізнична бурса. Зареєстровані в різних районах. Спільного бізнесу немає. У соцмережах один на одного не підписані.
— Може, користувалися іншими акаунтами?
— Перевірили.
— Спільні знайомі?
— Немає.
Я перестала писати.
— Взагалі?
— Взагалі. Більше того, ми підняли роздруківку дзвінків Мельничука за останні пів року.
Віталік зробив паузу.
— Він жодного разу не телефонував Токарю.
Я кілька секунд мовчала.
Потім повільно поставила крапку в кінці останнього запису.
— Тобто офіційно вони взагалі чужі люди?
— Абсолютно.
— І Мельничук просто сів до випадкового автомеханіка в «Славуту»?
— Так вважає слідчий.
— Хто?
— Ковальчук.
Я записала прізвище.
— І яка його версія?
— Зламався «Мерседес» Мельничука десь за містом. Зв'язку не було. Ну, він і зупинив попутку, щоб доїхати до центру. Далі слизька дорога, аварія...
— І привіт.
— Приблизно.
Я відкинулася на спинку крісла.
— Віталіку, хочеш мене переконати, що в столиці або її передмісті ще залишилися місця, де «Славута» виглядає настільки привабливо, що в неї не погидує сісти навіть олігарх?
— Я взагалі ні в чому не хочу тебе переконувати. Просто переповідаю офіційну версію слідства.
— Зрозуміло.
Я посміхнулася сама до себе.
— Якнайшвидше закрити гучну справу, а там баба з воза — кобилі легше.
— Щось на кшталт того.
— Ти ж розумієш, що я тобі за це колись поставлю каву?
— Тільки каву?
— Не нахабній.
Він засміявся.
— Ти, як завжди, дивишся в корінь.
Я поклала ручку.
Версія про випадкову попутку для поліції звучала логічно.
Для мене — ні.
Зовсім ні.
Я потерла скроні.
Мельничук пересувався виключно з охороною. Броньовані автомобілі, водії, супровід. Людина, яка, за словами тих, хто її знав, могла перевірити навіть готельний номер перед тим, як у ньому переночувати.
І раптом ця сама людина ловить на дорозі першу-ліпшу машину?
«Славуту».
Без охорони.
Без водія з власної служби.
Без своїх людей.
Просто тому, що зламався «Мерседес»?
Ні.
Навіть якщо Мельничук був генієм імпровізації, це вже було занадто.
Тут був зв'язок.
Глибокий.
І дуже добре захований.
Можливо, настільки добре, що навіть самі поліцейські його не побачили.
Або не захотіли побачити.
— Віталіку?
— Що?
— А що з іншими машинами в ДТП?
— А що з ними?
— Це справді просто аварія?
Він не відповів одразу.
Я почекала.
— Ну...
Голос його раптом став тихішим.
— Ковальчук каже, що водій тієї «Ауді Q8», яка влупила «Славуту» ззаду, верзе якусь нісенітницю.
Я випросталася.
— Яку саме?
— Клянеться, що в нього раптом заблокувало кермо. А педаль газу сама втиснулася в підлогу.
— Сама?
— Саме так.
— І що він каже?
— Програмний збій. Електроніка збожеволіла.
Я повільно поклала ручку на стіл.
— Цікаво.
— Ковальчук так не думає.
— Звичайно.
— Каже, водій був у шоці. Можливо, щось приймав. Словом, спишуть на переляк або наркотики й закриють справу.
— Дуже зручно.
— Я нічого не казав.
— А я нічого не чула.
Ми на секунду замовкли.
— Дякую, Віталіку.
— Що, вже все?
— Поки що.
— Поки що?
— Надобраніч, Віталіку. 
— Це ти мені кажеш?
— Я журналістка. Мені можна.
Він пирхнув.
— Добраніч, Віко.
— Добраніч.
Я поклала телефон.
І кілька секунд просто дивилася на нього.
Спати?
Авжеж.
Зараз.
Негайно.
Щойно тільки закінчу перевіряти, чому мільярдер, який звик до броньованих автомобілів, опинився в «Славуті» з абсолютно незнайомим автомеханіком, а водій дорогої «Ауді» раптом вирішив, що його машина навчилася сама натискати на газ.
Так, сон явно почекає.
Завтра, точніше вже сьогодні, похорон Мельничука.
Подія року для світської хроніки.
І справжнє пекло для таких, як я.
Охорона холдингу напевно виставить кордони, пресу триматимуть метрів за триста від цвинтаря, а охоронці дивитимуться на журналістів так, наче кожен із нас особисто прийшов пограбувати труну.
Але похорони мають одну величезну перевагу перед будь-яким офіційним брифінгом.
Там люди говорять.
Багато.
Особливо коли думають, що ніхто їх не слухає.
Я підвелася з-за столу, взяла пальто й вимкнула світло.
Похорон — чудове місце для того, щоб знайти відповіді.
Особливо якщо небіжчик залишив після себе більше запитань, ніж грошей.
А грошей у Мельничука, судячи з усього, було чимало.