Аварія

  Телефон розривався десь під подушкою, а я вперто робила вигляд, що його не чую.

Даремно.

Після третього дзвінка стало зрозуміло: людина на іншому кінці дроту або дуже хоче поговорити зі мною, або не має уявлення про елементарні правила поводження з журналістами після третьої ночі.

А я якраз до третьої ночі редагувала матеріали свого останнього розслідування, щоб встигнути здати їх до друку.

Нарешті висунула руку з-під ковдри, наосліп намацала телефон і, навіть не розплющуючи очей, прийняла виклик.

— Вадиме, якщо на мій будинок не летить метеорит, або ракет і ти телефонуєш не для того, щоб попередити мене про небезпеку, аби я встигла до сховища, то йди сам знаєш куди.

На іншому кінці запала коротка пауза.

— Вікусю, негайно до редакції. Якщо за пів години не з'явишся, звільню.

Я розплющила одне око.

— Ага. Зараз. Звільнить він мене.

Вадим, звісно, міг скільки завгодно вдавати суворого випускового редактора, але чудово знав, що таких журналістів, як я, звільняють тільки один раз. Потім довго шукають заміну. І не факт що знаходять. 

У нашому відділі кримінальної хроніки працювало чимало хороших людей. Щоправда, більшість із них чудово справлялася з тим, що отримувала від поліції готове зведення, додавала два речення від прес-служби й називала це матеріалом.

Я так не вміла.

Мені завжди було мало офіційної версії.

Якщо поліція говорила «пограбування», я хотіла знати, чому пограбували саме цю людину. Якщо говорили «нещасний випадок» — чому він стався саме тут. А якщо всі дружно стверджували, що нічого підозрілого немає, я починала підозрювати, що підозріле є абсолютно все.

Через це я кілька разів ставала героїнею скандалів.

А скандали, як відомо, — це безкоштовний PR.

Тож звільняти мене Вадим не збирався.

Принаймні поки я приносила редакції матеріали, через які її сайт наступного дня зависав від кількості читачів.

Але тепер мені було справді цікаво, що такого сталося за ніч, якщо мене, знаючи, коли я лягла спати, піднімають мало не по бойовій тривозі.

Через двадцять хвилин я вже стояла перед дзеркалом у ванній.

Душ. Зуби. Крем. Волосся зібрати, щоб не заважало. Трохи тонального засобу, туш і блиск для губ.

Погляд на себе.

Виглядала я приблизно так, як і почувалася: наче людина, яку щойно витягли з-під уламків власного ліжка.

— Чудово, Вікторіє, — пробурмотіла я своєму відображенню. — Журналістика чекає.

На кухні мене вже чекала заряджена кавомашина.

Єдине стабільне кохання в моєму житті.

За кілька хвилин перша чашка кави повернула мені здатність сприймати навколишній світ без бажання в нього щось жбурнути.

Ще кілька хвилин розминки — і можна було вирушати на роботу.

До редакції я приїхала, коли місто тільки-но починало остаточно прокидатися.

Вадим, як завжди, когось відчитував телефоном.

Я зупинилася біля дверей кабінету, вирішивши не переривати цей важливий процес. Але він помітив мене краєм ока, махнув рукою й показав на стілець навпроти.

А потім — на папери, розкладені перед ним.

Я взяла верхній аркуш.

Зведення кримінальних подій.

Нічого особливого.

П'яний чоловік розбив вітрину в лікеро-горілчаному магазині.

Оце людину припекло.

Далі — зграя підлітків напала на двадцятисемирічну дівчину й пограбувала її.

Теж, на жаль, нічого нового.

Я вже збиралася перегорнути сторінку, коли побачила виділений жовтим маркером абзац.

Дорожньо-транспортна пригода.

Учора ввечері на центральній вулиці зіткнулися п'ять автомобілів. Кілька машин перетворилися на купу металу. Є загиблі.

Я ковзнула поглядом нижче.

Пасажиру одного з автомобілів відірвало голову.

Мимоволі скривилася.

Жахливо.

Але не настільки, щоб будити мене після майже безсонної ночі.

— І навіщо було здіймати такий галас? — запитала я, коли Вадим нарешті поклав слухавку. — Знаєш, скільки таких аварій трапляється? Шкода людей, звичайно. Але з оглядом цієї події впорається навіть практикант. Нащо ти витягнув мене з ліжка?

— Зверни увагу на загиблого з відірваною головою.

Я підняла на нього очі.

— Ну так. Жахлива смерть. Але робити з цього сенсацію?

— Подивись на фотографію.

Вадим посунув до мене світлину.

— Нікого не нагадує?

Я подивилася.

І завмерла.

На фотографії була голова Олексія Мельничука.

Навіть мертвий, він виглядав так, наче просто дуже невчасно заплющив очі.

Олексій Мельничук.

Тридцять п'ять років. Бізнесмен. Інженер. Власник марки мобільних телефонів преміум класу.

Його смартфони коштували стільки, що після покупки деяких моделей люди, мабуть, ще довго перевіряли, чи не помилилися вони випадково квартирним номером у банківському застосунку.

Особливо славилися моделі в бурштинових корпусах. А якщо всередині бурштину ще й красувалася справжня комаха, ціна легко наближалася до вартості двокімнатної квартири в центрі.

Я автоматично почала шукати номер його автомобіля серед машин, які потрапили в аварію.

— Не знайдеш, — сказав Вадим.

Я підняла на нього погляд.

— Чому?

Він витримав паузу.

— Мельничук був пасажиром «Славути».

Я кілька секунд просто дивилася на нього.

— Пасажиром чого?

— «Славути».

Мабуть, я мала перепитати щось розумніше.

Наприклад: «Чому?»

Але мозок відмовлявся обробляти сам факт.

Мельничук.

У «Славуті».

Людина, один смартфон якої міг коштувати дорожче за автомобіль, у якому його знайшли.

Я подивилася на фотографію ще раз.

Потім на Вадима.

Потім знову на фотографію.

— Ти впевнений?

— На сто відсотків.

— Мені легше повірити, що планету захопили рептилоїди з Марса.

Вадим ледь усміхнувся.

— Не поспішай із висновками.

— Та я не поспішаю. Я просто намагаюся уявити його в «Славуті». Поки що не надто вдало. 

Перед очима чомусь виник сам Мельничук.